Знову звертаємось до дитинства, а точніше до помилок в вихованні які ламають дітям життя

Я просто зобов'язана продублювати те, що щойно знайшла, оскільки нещодавно вже писала пост про моделі поведінки, які закладаються в нас з казками, і це буде гідним доповненням.
Хочу показати вам кілька скрінів, що пояснюють проблеми людини, пов'язанні з вихованням, з тим, як ставляться і що говорять батьки.
Дуже раджу прочитати, бо інформація написана коротко, доступно, а головне - це все правда. На кожну з ситуацій я особисто можу назвати людину з оточення, яка з цим зіткнулася в дитинстві і зараз має ці проблеми.

Обережніше з казками?

Знаєте що? Я завжди любила неправильні казки. Дізнавшись більше про психологію, я зрозуміла багато чого, як от, наприклад, те, як впливають наші улюблені в дитинстві образи на наше доросле (ну чи майже доросле) життя.
Моя улюблена казка - "Русалонька" Андерсена. А ще - "Снігова королева" , того ж автора.
І вони ж до біса схожі! Та як на зло - нічого хорошого в них нема. Проаналізую по пунктах. (Коротко про головне) 
1) Русалонька. 
Дівчинка рятує принца і закохується, продає все, що лише можна, щоб бути поряд, і все так непогано, ну і що, що вона німа? Зате гарненька, у казці сказано, що принц її дуже цінує. Навіть спить з нею (там серйозно таке є, навмисне перечитувала днями)
От тільки далі - веселіше. З'являється краща партія для принца і він кидає няшеньку- русалоньку . А вона настільки дурна, що навіть після такого не наважується заколоти цього придурка і стає морським шумовинням
Яка.вражаюча....самопожертва

2) Снігова королева 
Кай - роззява, в око якого потрапила скалка. Він дуріє. І їде до якоїсь снігової королеви бавитися кубиками.
А Герда проходить через 9 кіл пекла і дістається до Кая, щоб врятувати його. І таки рятує, тут хоча б кінець гарний.

До чого я все ж веду.....
В обох казках це все так гарно описано. Як дівчата готові втратити життя через тих, кому, насправді, і нема діла. Чи пішов би Кай за Гердою? Чи пробачив би принц зраду?...
А, от ще. В романі "Майстер і Маргарита" М.Булгакова, який мені сподобався вже в більш свідомому віці.
Маргарита, моя кохана Маргарита...."ах, я бы продала душу дьяволу только чтобы узнать что с ним" і вона справді на це йде. А Майстер, що Майстер? Навіть будучи ще на волі, він просто впадає в депресію через невдачу з романом. По суті, опускає руки, в той час, як його кохана шукає спосіб це змінити...Власне, я знову ж таки не впевнена що Майстер би продав душу за Марго. Скоріш за все, просто б здався і "пріунил"
А шкода
Бо такі ж достойні цього. Так, вони можливо туповаті, як от в випадку русалоньки.(вибачте, кому слово "тупий" доволі грубе, але давайте називати речі своїми іменами, хвостата не вирізнялась розумом). Їм кохання справді зносить дах і вони готові просто на все, так сліпо вчиняти це теж неправильно. Але які ж вони чисті, світлі. Їх жертовність справді заслуговує на повагу, не кожен чоловік так вчинить.
Як я вже написала вище, казки дуже на нас впливають.
Я іноді помічаю, як в мені справді прокидаються Герда і Русалонька. Не лише якщо брати до уваги стосунки, загалом ставлення до близьких. Один мій знайомий якось сказав "Твій альтруїзм тебе погубить", може й так. Але це так дивно, через стільки років взяти книгу, прочитати ці казки знову, і побачити, що, по суті - це справді тісно пов'язано з моїм життям. От тільки я не хочу ставати шумовинням у фіналі. Та й не впевнена, що такі недолугі Каї, які не можуть скласти слово "вічність" мені потрібні. Що ж, для себе я висновки зробила.

А що ви? Яка казка була вашою улюбленою в дитинстві? 



*доповнення* Знаєте, пишу завершення цього поста через півроку після того як написала всі попередні абзаци. Я справді довго думала чи варто це виставляти, адже тут доволі різкі слова і асоціації з моїм життям. Однак мені справді цікаво, чи улюблені в дитинстві історії якось вплинули на становлення вашого світогляду і характеру. Тому хай буде все, як є.

Що робити, коли School isn't cool?

Ваше життя - результат вашого вибору. Ви завжди можете змінити сценарій 

Прочитали? Я навмисне виділила цю фразу.Я її обожнюю. Хоча ви подумаєте, що вона дуже гучна, адже конкретно цей пост - це розповідь про дуже маленький поворот, який, проте, іноді може вивести вас на велику дорогу.

А взагалі цей пост для моїх наймолодших читачів. Статистика каже, що таких не мало (віком від 11 до 16 років)

До 9 класу я навчалася в одній школі, після - перейшла у іншу. Це рішення було свідомим, ініціатива йшла від мене. Зараз, будучи студенткою, і оцінюючи все, через що я пройшла, можу впевнено сказати - Я в свої 14-15 років була просто...МОЛОДЧИНКА

Чесно - я вже майже забула що такого було в старій школі. Маю добру звичку забувати погане, проте я знаю точно - мені там не подобалось. Не подобались вчителі, не подобались люди з якими доводилось вчитися. Кожного дня я ходила туди з жахливим настроєм і з таким же поверталась назад. Вдома були істерики, доходило навіть до порізів на руках. Хоча, не повірите, там я дуже добре вчилася, вічно їздила на олімпіади і все таке. Отже, в 8 класі мене переклинило. Я остаточно вирішила що так продовжуватись більше не може. 

Тоді я роздумувала над кількома варіантами шкіл, але всі вони були схожими - з поглибленим вивченням німецької мови. Я дуже любила німецьку, в класі її не любили, і я свято вірила що як тільки я зміню школу на спеціалізовану то хоча б в любові до мови я з кимось таки зійдусь і мені буде комфортно. Це було помилковим судженням, як виявилось, німецьку в апріорії мало хто любить, але згодом це вже не було важливим. Важливо було те, що я оглянула всі ці школи, поспілкувалась з усіма директорами і прийняла рішення. "Мама, з 1 вересня я йду в 28-му школу"

Саме ЛССЗШ №28 я закінчила у 2017 році. І якими б важкими не були останні 3 роки для мене - вони поки що були найкращими у моєму житті.

Ви маєте розуміти, коли ви потрапляєте у новий колектив, ви можете представити себе так, як вам хочеться. Ви можете стати тим, ким давно хотіли бути, і підтримуючи образ таки перетворитися у цю особистість. Люди, які вас не знають, сприймуть вас саме так, як ви себе покажете. ХОЧА не було все так просто, кого я обманюю. Я чудово пам'ятаю, як прийшла ще влітку знайомитись з класним керівником і застала весь клас на місці. Я хотіла провалитися під землю. Відчуття не з найкращих, особливо коли ти препогано виглядаєш. + для мене було шоком коли я побачила знайомі обличчя. Не скажу, що ми коли-небудь товаришували чи загалом багато спілкувались, але все, що було в моїй голові це "о боже, вони знають яке я дно, і розкажуть всім. В мене ні шанса". І як же я здивувалась, коли вийшла зі школи і зіткнулась з групою майбутніх однокласників, які одразу ж запропонували погуляти з ними. Мені сильно пощастило з класом, це правда.

Відволічусь і перерахую мінуси переходу в нову школу. Вас чекає :

🔺 Нова будівля. Нові класи, іноді планування зовсім не схоже, перші дні готуйтесь блукати і спізнюватись. Фрази "вибачте, де тут....?", "Вибачте за запізнення, я новенький" - це фрази, які  доведеться говорити дуже-дуже часто. 

🔺 Нові вчителі. Вони вас не знають, ви - їх. Іноді улюблені предмети стають каторгою, і навпаки. А ще всіх вчителів ви називатимете "Вибачте будь ласка". Можливо навіть дуже і дуже довго)

🔺Нові учні. Купа імен і облич, які плутаються в голові. Часто - жодної людини, яка може вам допомогти. Не забувай, ніхто і не зобов'язаний брати над тобою патронат 

🔺Нові правила. І це найгірше, бо іноді незнання їх не звільняє від покарань 

О так. Перші тижні мені було дуже важко. Я навіть плакала і хотіла повернутись назад. Спочатку я вибрала зовсім невдалий образ для себе нової. Оскільки там були мої знайомі, я хотіла бути тихше води, нижче трави - мріяла сидіти самотою десь на задній парті, і собі тихенько вчити німецьку. Хоча я така і була - я боялась людей. Мій новий клас робив все можливе аби розговорити мене і втягнути в компанії, а я боялась, що вони всі лицемірять. Згодом я зрозуміла що вічність мовчати не вийде, треба таки шукати друзів.  А ще мені нарешті захотілось бути справжньою, такою, як я була вдома і з найближчими друзями.І тоді образ вже був правильним. Бо це взагалі єдиний правильний образ - відкрито бути собою. І мене прийняли нормально, так, як ще ніде не приймали

Зміни були колосальні. Я почала усміхатися, хоча ненавиділа свою посмішку, адже раніше мені казали що вона страшна. Я усміхалась навіть попри те, що саме в цій школі я почала носити брекети. Я була голосною, я почала халявити, хоча до цього уроки - це було святе. Мене навчили вистрибувати з вікон школи, тікати від охоронця, ховатись від директора, красти порції в їдальні, бо без цього - не проживеш. Мені почало хотітись приходити в школу, я часто не хотіла йти назад додому. Ця школа дала мені впевненість в собі і в своїх силах, і я почала займатися фотографією. Якби я далі була зацькованою дівчинкою, сумніваюсь, що у мене б вийшло знаходити щораз нових клієнтів і ходити на зустрічі з майже незнайомими людьми. Мамо, вибач, я так і не вивчила нормально ту німецьку, але я зрозуміла, що зі мною насправді все гаразд. Хоча любити себе я тільки почала вчитися, над цим все ж доводиться багато-багато працювати.

Не вбивайте в собі цікавість і любов до життя і світу. Дуже часто саме школа є причиною депресій у дитячому віці, саме через якісь проблеми там, ви можете переламати собі все життя. Якщо вас щось не влаштовує, якщо вам некомфортно, недобре в вашій школі - є сотні інших. Ви зможете почати все з 0, не вийде - почнете ще раз. Моя знайома змінила 3 школи поки не відчула себе людиною. Та й у 6-10 класах (11 не рахую бо як на мене, якраз тоді вже нема сенсу школу міняти) ви доволі свідомі, щоб розуміти драматичність ситуації, яка складається навколо і не допустити її розвитку. Говоріть з батьками, якщо вам щось не до вподоби. Хто стукає - тому відчиняють, і я не думаю, що батьки бажають вам гіршого і скажуть залишатися в школі, яка робить вас нещасними.

А знаєте що най-найважливіше? Я отримала просто величезний досвід, і зараз, у ВНЗ мені, до прикладу, легше, ніж багатьом іншим людям, адже я знаю, що подібна ситуація з усім новим у мене вже була. І зараз знову все з нуля - знову потрібно показати себе перед викладачами, знову подружитися з людьми у групі. Це не легко, але я однак зараз цього не боюся. В мене не трусяться коліна, як тоді, 3 роки тому, я не плачу ввечері через страх здатися лайном. Я боюсь тільки одного. Що десь є люди, які думають, що вони "досидять школу" а далі буде легше. Не буде. Поки ти не вирішиш щось робити - не буде. Звісно, не обов'язково міняти школу. Іноді проблема таки в нас самих, іноді нас не сприймають цілком справедливо. Але якщо ти намагаєшся мінятися, а твоє оточення ці зміни гальмує - тікай настільки швидко, наскільки це взагалі можливо. І коли добіжиш до кращого місця, повернись, і покажи середній палець.

(і останні слова стосуються не лише школи)

І на завершення ловіть фото з випускного. Мало не єдине фото, де я собі подобаюся. Я тут танцюю вальс з одним з своїх найкращих друзів і посміхаюся, бо як інакше? :,) 

б/у.день [5]

Чомусь на роздуми тягне як завжди серед ночі, а поряд лише клавіатура і блог. "Ну давай, здивуй мене",
Вчора мені виповнилось 18. З цією цифрою насправді прийшли великі зміни, одна з яких - я офіційно стала студенткою. Однак якогось кайфу від цього не відчуваю, як і від того, що тепер мені продають алкоголь і все таке. Для мене ця цифра символізує певну відповідальність. Хоча відповідальність була завжди, але зараз вона є за так званну "свободу".

Бо що таке свобода? Її всі так прагнуть, але не усвідомлюють для чого. Та й цілковитої свободи не існує, людина як мінімум залежна від необхідності їжі і води. Основна з залежностей 21-шого століття - гроші. Без них -важко. А не будеш залежати від грошей - будеш залежати від тих людей, які кинуть тобі хліб або не кинуть.У той же час ми серйозно вважаємо, що гроші - це свобода.Парадокс трошки....
Та й взагалі. Сама свобода в розумінні відсутності обмежень - це повна ілюзія.  Ти можеш втекти від людей які на тебе тиснуть, від проблем....але вони не зникнуть з твоєї голови. Будуть сидіти там, як голодні вовки, і гризти тебе зсередини. Тому свобода повинна бути В тобі, а не НАВКОЛО тебе. Тільки коли дійдеш до згоди сам з собою, знайдеш ГАРМОНІЮ, полюбиш і приймеш себе і зрозумієш, що всі стіни лиш в голові - тоді і буде свобода. А, і ще. Варто зачепити важливий момент. Багато підлітків бачать свободу в тому, щоб втекти з дому, бухати, гуляти з друзями. Окей, це свобода від батьків, але це залежність від, припустімо, алкоголю. YOLO - You only live once - це хороший слоган, але він не має в підтексті випивку чи інші подібні речі. Бери глибше. Бо ти маєш усвідомлювати завжди, 24 години на добу, що твоє життя одне, треба цінувати це, діяти, треба розвиватися і досягати мрій. Живеш один раз, думай що ти робиш, думай про те, які наслідки це матиме, бо просрати тобі життя чи ні - це твій свідомий вибір, за який ти таки несеш найбільшу відповідальність - відповідальність перед собою. Казати, що твоя воля - це анархічне і аморальне життя? Ні, дякую. 
Свобода дій і думок для мене полягає в тому, щоб мати змогу говорити що думаєш, і мати можливість займатися улюбленою справою. Не всі мають щастя працювати там, де хочуть, або ж просто знаходити час для своїх хобі. А це важливо. Так само, не всі мають емоційну свободу. (о так,таке існує!) Це у випадку коли людина приховує свої почуття, переживання, тощо. Дуже і дуже важлива штука, я вам скажу. Отже, підсумуємо. Свобода всередині, а зовні - як вийде, ок?

(Думки поволі заходять в кут, і насправді, я не знаю, що ще додати до цієї теми. Хоча мені дуже подобається мій формат записів б/у.днів бо тут я можу просто спілкуватись з вами про все що завгодно і як завгодно, змінюючи теми мало не в кожному рядку)
До речі, треба вам трошки розповісти про минулий рік.

Що стосується підготовки до ЗНО і його здачі....Я вам так скажу - менше нервуйтесь через це. Вчіться в міру своїх можливостей, ваші істерики і безсонні ночі зубріння на користь не підуть. Головне це систематичність. Не берете репетитора - займайтесь самі хоч по кілька хвилин в день. І робіть дуже-дуже багато тестів, питайте знайомих, по яких книжках вони готуються, йдіть в магазин, купуйте і робіть. Бо вам справді треба суто набити руку. Я була аж ніяк не наполегливим учнем, багато халявила, хоч і ходила до усіх репетиторів, не сперечатимусь.На деяких заняттях я засинала, на деяких мені було дуже цікаво (це стосується історії і літератури, наприклад) Я виконувала не усі домашні завдання, і навіть коли настав день іспиту, я усвідомлювала, що я не знаю дуже і дуже багато тем. Ну але, як то кажуть, затащила, а як - це вже інша історія/

Школа - я в неї ходила день в день аж до травня. В травні нам нарешті дали трохи волі, хоча все одно довелося часто там бувати через контрольні, які любі вчителі відклали на останні дні.
Цього року я дуже злилась на людей які тільки й розповідали про те, як вони не ходять до школи і як їм дають поблажки вчителі. Хоча я усвідомлювала, коли переходила в цю школу, що мені тут доведеться працювати, але на останньому році я справді тільки й нила про те, що не встигаю фотографувати і ходити на різні зустрічі. Усвідомлення браку часу було для мене найважчим ударом. Ну....зате шпрахдиплом здала (для тих хто не знає що це - гугліть)

Що ж до випускного. Він відбувся. Багато питають про підготовку.Я не знаю що вам порадити щодо вбрання і тд, Тут вже витрачайте такі суми, які вважаєте за потрібне, але величезна порада - візьміть лейкопластирі.Ви не повірите скількох людей я виручила на своєму вечорі. Ну і не знаю, бажано взагалі мати перезувне або дуже-дуже зручне взуття. Бо це все ж весь вечір виходити, не так то й просто (знаю, ця порада суто для дівчат, але уяви яким ти будеш суперменом, якщо ти хлопець і будеш роздавати дівчатам лейкопластирі))

Також я вже маю досвід в здаванні творчих іспитів з журналістики. Скажу чесно - мої результати з них....ну дуже-дуже низькі. (ШОК) Однак я знаю, що це не показник. Хочу писати - буду писати. Нехай для блогу, але для мене і це непогано.  А, і та. Ті творчі - це просто жесть, ну серйозно. Деякі вузи (не буду називати) просто дуже непалєвно продають бали, і це сумно. А, і та. Я ж не поступила ні в один топовий вуз Львова на бюджет, хоча мої бали доволі високі (190+).  Поступила в затишну академію, про яку знає дуже мало людей. Хоча....наскільки вона затишна вирішу потім. Що ж до порад - подавайте на непопулярні факультети, в непопулярні вузи якщо хочете вчитися на бюджеті, або взагалі боїтесь що не пройдете ніде. Філософія, соціальна робота. На останньому кажуть цікаво, чому б і ні, я до речі подавала.  Звісно все розумію, але англійських філологів,юристів і тд просто дофіга, ну чи навіть тих же журналістів. 1500 заяв, Каааарл! Здуріти можна. Ну але мені справді не розходилось куди, головне - щоб за це не платити. Так і вийшло. А якщо все ж у вас є мрія - ну тоді нехай вас ніщо не зупинить на шляху до неї, навіть рейтингові списки

Отакі то справи.А поки на годиннику вже 2.30, я знову усвідомила що вже 26 годин мені 18 і йду спати. Любіть тваринок, маму і читати. А ще ви завжди знаєте, де мене шукати, якщо виникнуть ще питання щодо вступу,творчих і тд. Готова відповісти на все настільки тактовно і повно, наскільки це взагалі можливо зробити
Ваша О. 

Корисні пам'ятки: що взяти з собою на фест щоб не померти в наметовому містечку?

Зараз літо, пора фестивалів вже почалася, а це значить що Оля (тобто я) майже встигає опублікувати актуальний пост. Можливо, для бувалих фестивальників, або тих людей, які часто їздять відпочивати на природу, це буде не в новину, але рік тому, за такий корисний пост я б вбила, кажу чесно, оскільки інформацію збирали по всім знайомим. А тому не литиму воду а перейду відразу до справи.
Приїхавши на фестиваль у вас майже завжди є як мінімум 2 варіанти - поселитись у наметовому містечку і винаймати житло неподалік від місця проведення.  Квартиру/готель я не розглядаю, наступні поради для тих, хто їде у умови без умов :D
Нижче на фото є невеликий список того, що бажано мати з собою. Також прикріпляю фото як це все краще розмістити в рюкзаку 

Від себе скажу - в аптечку киньте лейкопластирі (якомога більше, зайвим не буде, навіть якщо ви думаєте що ваше взуття надзручне)
якийсь антисептик(перекис водню чи хлоргексидин)
знеболююче(німесил)/антиспазматичні(ношпа)
шось від алергії і обов'язково сонцезахисний крем+щось від комарів. Також для дівчат (ну хоча що за сексизм, для хлопців теж) я б радила не забути гігієнічну помаду, на опен-ейрах в будь-яку погоду дуже пересихають губи 

Щодо посуду - найкраще це взяти якусь таку посудину, з якої ви б могли і поїсти, і попити. Якщо знайдете велике, широке горня - це саме те, що треба.

Їжа - беріть щось, що можна з'їсти в дорозі і в перший день перебування(канапки, фруктики), а решту - мівіну, каші швидкого приготування, які можна запросто розвести кип'ятком і консерви. Насправді, вам буде не до їжі наступними днями + фестивальники народ добрий, можуть і нагодувати, і напоїти + на фестивалях передбачені намети з їжею, яку можна купити на місці. Чай в пакетиках/Кава в стіках. Цукор бажано теж в стіках мати, найближче кафе вам ним затаритись допоможе)

Якщо є павербенк - беріть, з заряджанням телефонів не всюди легко, та й таких охочих зарядити мобільний буде ой як багато.

Також варто захопити пакети різних розмірів. Знадобляться для усього - для пакування речей, для сміття і навіть щоб зав'язати на ноги у випадку дощу. (всяке буває)  Дощовик - теж маст хев, навіть якщо ви в ньому виглядаєте жахливо смішно, ВСЕ ОДНО БЕРІТЬ, ви не на показ мод їдете.

А взагалі не забудьте глянути прогноз погоди перед від'їздом на кілька днів. Це річ, про яку ніби й знають всі, але чомусь все одно це багатьом вилазить боком. Також врахуйте особливості місцевості де ви будете. Наприклад, минулого року на західфесті хоч вдень і було +30, але вночі температура ну дуже опускалась, теплі світшоти неабияк виручали, і спали ми теж вдягнені у все, що було.

Ще одна порада - гроші, білети і документи зберігайте у герметичному пакеті, зараз такі не важко знайти. І най-найважливіше, без чого не обійдеться жоден фест - візьміть гарний настрій. Без цього - ніяк :)

Сподіваюсь вам допоможуть поради, якщо щось пропустила - доповніть в коментарях
Ваша О.

"А маленькою я собі більше подобалась" (с)

Коли я була маленькою, я думала що рай - це там де сонце. Мені здавалося, що воно так яскраво світить, щоб ми не побачили Бога і янголів, і всіх людей які там є. Коли я була малою, я справді вірила що якщо я не засну до 12 ночі прийде страшний бабай і забере мене. І це був чи не найбільший страх ( після маминого рушника, звісно) 
А в решті справ я була безстрашна. 
Я не боялася залізти на високе дерево, і не розуміла чому бабця плаче коли мене побачила на ньому. "Бабусю, але ж я на горі!" Кричала я, і весело сміялась. Тоді я справді була на горі. А зараз виявилась внизу, навіть як знов на дерево залізу.
Я не боялася висіти вниз головою на якісь перекладині. Не боялася ловити руками медуз на морі. Не боялася що скажуть люди, коли йшла містом в одязі який був на мене просто над-великим. Я не боялася заявити правду про старших за столом, коли на це ніхто не чекав. Я просто не розуміла, що поганого в правді? Та... Досі не розумію. Напевне, все ж не до кінця доросла. ДорослА, але не дорОсла.
Коли я була маленькою,я крала фломастери сестри і помалювавши, забувала їх закрити. Вона на мене дуже злилася, її взагалі злило, що вона повинна доглядати мене, а я понад усе хотіла бути як вона. Тому потім плакала не тому, що отримала по шиї, а тому, що підвела її, а вона ніколи нікого не підводила.
Коли я була маленькою, мене неможливо було вигнати з дому, а потім - загнати назад. Я часто розбивала собі коліна, здирала лікті і взагалі прогулянки не закінчувались без бойових шрамів. Так дивно що тепер все те саме, от тільки рани не фізичні.
А ще житлова проблема була такою легкою.... накрила стіл ковдрою - і в тебе будинок. От кухня, от ліжко, от улюблена іграшка - велике, страшне ведмежа. Що ще для щастя потрібно? А гроші завжди можна було зірвати з горіха, що ріс під вікнами.
Коли я була маленькою, я понад усе любила слухати як тато читає казки. Він робив це раз у багато місяців, коли приїздив з відряджень, що здавалися вічними.Але це були найкращі миттєвості дитинства. 
Коли я була маленькою, мій кіт теж був маленьким, і поміщався в татову долоню. По суті, ми росли разом, і що ж зараз? Кіт постарів і зовсім здурів на всю голову. А що я? Та....теж саме, постаріла і здуріла. 
А коли я була маленькою...коли ми всі були маленькими, все було так гарно. І кольори на маминій сукні такі яскраві, і морозиво таке солодке-солодке, і жити так хочеться і зовсім не думаєш, що там завтра. Про це хай думає той, хто за руку тебе веде, а ти лише дуйся і кричи що ти сам підеш через дорогу, і ти доЛослий. А зараз так страшно йти самій, і ніби й сльози від того навертаються, а їх вже ніхто не витре крім тебе самої.
Щастить, коли тобі все ж є кого взяти за руку. Коли є кого обійняти і поділитися всіма переживаннями. Коли ти знаєш, що в тебе є дім, а дім це не місце прописки. Це місце, де тебе чекають і де тобі завжди раді.щастить, коли можеш думати. Коли є руки і ноги. І коли можеш згадати своє осяєне раєм дитинство, де найбільше горе - це пропустити мультики, а найбільші страхи - це бабай і мамин рушник.

"Романтика камер і об'єктивів" або як казав Сковорода: "Сродна праця"

Про свою роботу я можу говорити вічно, за рік назбиралось дуже багато цікавих випадків що з нею пов'язані. Більшість з вас напевне знає, що я - фотограф, деякі люди часто розпитують мене про всю цю кухню. І оскільки мені справді є що розповісти про те, як відбуваються зйомки і не тільки, то це, скоріш за все, не обмежиться одним постом. Ви скажете, що є купа фотографів і кожен має що розповісти. Так, не заперечу, бо це професія що пов'язана з людьми, а отже вона не обходиться без казусів. Чому ж тоді вам слід далі читати саме мої пости? Власне, не змушую, але я буду максимально чесною щодо своїх думок і дій. Та й, можливо, комусь буде цікаво з чого у мене все почалося, як вижити коли ти починаєш у зовсім юному віці і в який бік я просуваюсь зараз. Все ж таки, це частина мого життя, а оскільки це особистий блог, то як же в ньому не зачепити таку близьку для мене тему?💚

Почала я фотографувати ще будучи малою. Тоді в нас був зеніт, і плівка на 24 кадри.Всі ті кадри я безбожно витрачала на (мамі так здавалось) непотрібні речі.Правильно, нащо фотографувати море, якщо можна сфоткати маму біля моря!😉
Потім з'явився цифровий фотоапарат, але настав момент, коли мене перестали задовільняти його фото і я захотіла дзеркалку. Пройшов час, я фоткала лише на телефон (і теж дуже бісилась бо в ньому камера не класна, хоча лише зараз я справді розумію що це все дурниці, і якщо хочеш фотографувати - знайдеш вихід навіть з тапкофоном де 3 Мп) І от настав день коли ми нарешті назбирали гроші і купили nikon d3200. На момент покупки я думала, що це найкраще що можна обрати, я була щаслива як слон. Зараз трохи шкодую, що не назбирала більше і не купила щось краще, але загалом не про це. Для початківця це був чудовий вибір. Зізнаюсь чесно, серйозно думати про фотографію я почала не одразу. Перші півроку я просто стандартно фотографувала кота, сім'ю і друзів. Якось я фотографувала подругу і подумала, що мені чогось не вистачає.Фото виходили, м'яко кажучи, не гарні.Я почала гуглити,передивилась купу відеоуроків по тому, як краще фотографувати. Але все одно картинка виходила якоюсь не такою, як мені хотілось. Згодом у моєму житті з'явилась рок група і вони теж відіграли неабияку роль у тому, бо коли я прийшла їх фотографувати на репетицію у темне приміщення, я зрозуміла, що мені явно не вистачає навичок і що я просто дно. Тоді я вирішила піти на фотокурси, які мені дуже-дуже-дуже допомогли. По суті, почала бачити світ по-новому. Мене не навчили користуватись камерою, ні, для цього є інструкція. Але вони дали мені любов до цієї справи, наповнили мою голову натхненням, лайфхаками, тощо. А далі це якось дуже раптово закрутилося - я сфотографувала подругу, її знайома попросилась на фотосет. Друг запропонував фотографувати різні концерти у Львові. І от я погоджувалась, погоджувалась і сама не помітила як це мене захопило. Зараз я майже не можу вийти з дому без фотоапарату.Він мені необхіден! Чому мені подобається?...Важко пояснити.Це просто невимовний кайф коли ти натискаєш на кнопку спуску затвора...Коли потім переглядаєш фото і годинами сидиш в фотошопі і от нарешті ти задоволений (*-*) або не задоволений.Але давайте мислити позитивно ツ

Стараюсь розвиватись у практиці.Наприклад, мої фото з концертів стали набагато кращими ніж були колись. Принаймі, у цьому я справді бачу неабиякий прогрес. Справді, чим більше взагалі вправлятися у будь-яких зйомках тим краще виходить.Хоча концертна фотографія - то для мене окрема тема, колись я розповім про це більш детально.Також дивлюсь багато відео по обробці. Читаю книги які задавали прочитати ще на курсах, але не було часу. Насправді, інтернет - шикарна річ, тут є все, просто користуйтесь ним правильно і шукайте корисні речі!
Ну і звісно, я розвиваю смак, вдивляюсь в фото інших фотографів і змушую себе знайти недоліки і плюси, шукаю себе і те, що мені найбільше подобається у обробці, постановці та іншому. Намагаюсь складати на нову техніку. А ще вічно шукаю людей для співпраці, особливо візажистів і перукарів, без вас дуже важко!

Що ж до клієнтів - то кожен, звісно, особливий. У кожному є щось прекрасне, і моя робота мені допомогла почати це бачити. Але до кожного слід шукати підхід, я особисто люблю перед фотосетом трішки поспілкуватись з людиною, щоб дізнатись, що їй більше сподобається, що краще підкреслить як її зовнішність так і внутрішній світ. 

Дуже багато людей думають, що це просто - натискати на кнопку і робити фото. Так, це просто. Важче - не просто натискати на кнопку, а робити такі фото, аби вони подобались і справді були чогось варті. Важче - знаходити спільну мову з усіма моделями. Важче - цілий день проводити на ногах, коли в тебе зйомка за зйомкою. Важче - балансувати на підвищені, ризикуючи зламати камеру і кістки, якщо впадеш. А ще важче - коли замовники просто виносять мозок, і коли дедлайни підривають здоров'я. Зараз професія фотографа знецінена, адже кожен другий фотографує, це засмучує, звісно, але я не втрачаю віри. Я усвідомлюю, що зараз важко вигадати щось нове, важко здивувати глядача бо все вже було, і все вже робили до нас. Але моя ціль - дарувати людям усмішку, показувати їм, які вони красиві, адже так багато з нас цього не усвідомлюють. Це неймовірно приємно, коли тобі пишуть, що ти справді вдало сфотографував людину і їй подобаються ці світлини. Іноді здається, що заради такого варто жити, а може, воно так і є.

У будь-якому разі я не збираюсь зупинятись на досягнутому. Попереду купа ідей і купа днів, які я точно проведу з фотоапаратом. Можливо це і не принесе мені купу грошей і слави, але це приносить мені багато емоцій, а вони - безцінні. А ще це подарувало мені багато людей, які зараз для мене дуже важливі.
І на завершення прикріплю стареньке селфі в вікні з моїм ніконом, на якому шикарніший об'єктив Геліос 81-Н, який виручав мене добрих півроку, і на який я зробила більшість найкращих фото. Вірите чи ні, але все таки хочете фотографувати - будете робити це на будь-що, незважаючи ні на що. Як пруф кину вам посилання на відео від DRTV https://www.youtube.com/watch?v=IhGNhZMk4sE

Дякую, що дочитали, пишіть в коментарях, чи варто розповідати вам про байки з робочих буднів і чи взагалі для вас цікаві такі от пости про моє життя.

*** Work in progress ***

Що додати в свій плейлист навесні: Firejam випустили новий альбом

З приходом весни, музичні колективи не перестають тішити слухачів новими релізами. Однією з таких новинок нещодавно поділилися зі світом львівські хлопці з гурту Firejam, випустивши 11 квітня 2017 р. новий альбом "embryo".

Відомо, що гурт існував ще задовго до 2010, коли до нього прийшов Ростислав Гарбар, який, власне, радо погодився на це невелике інтерв'ю. Групу заснували Андрій Василюк (гітара) та Сергій Єгоров (барабани). Склад (бас-гітаристи, вокалісти, клавішники) неодноразово змінювався. Тривали музичні пошуки, гурт рухався в напрямку фанку, приблюзованого року та гранжу. Виступали хлопці здебільшого у Львові, але були виступи і за його межами. Так, в 2012 році Firejam стали дипломантами фестивалю "Тарас Бульба". В листопаді 2014,  ще з попереднім вокалістом, вони випустили перший EP альбом з однойменною назвою "firejam". Проте нова робота зовсім не схожа на минулу, це однозначно щось кардинально нове і потужне. Отже, не буду більше тягнути і перейдемо до запитань.

Як довго працювали над альбомом?

Ростислав: Робота над альбомом "embryo" тривала 1,5 роки. Запис розпочався ще восени 2015 на львівській студії MuzProduction і проводився Майком Кравцем. Під час запису відбулися зміни у складі, а саме - взимку з групи пішов вокаліст. На пошуки нового учасника колективу, Андрія Марченка, довелось витратити півроку. На той час уся інструментальна частина вже була записана. Запис проводився вживу, тобто основа з барабанів, басу і гітари записувалася за один раз, це потрібно було перш за все для тіснішого контакту між музикантами, живості в комплексному звучанні, ну і бажання наблизитись до процесу запису "старих груп". Якщо в першому альбомі підхід до його створення був таким, що запис композицій проводився поступово з їхньою появою (а це було протягом кількох років), то в другому підготовленими були вже усі треки, які ми записали за дві сесії. Відповідно, в загальному та стильовому звучанні між першим та другим альбомами чути різницю. Ще одна вагома відмінність між релізами в тому, що другий альбом є повністю англомовним.

Embryo - чому саме ця назва?

Р: Назву альбому запропонував наш гітарист Андрій. Тобто, embryo - це як зародження нашої нової творчості у новому складі.

Чи є в тебе улюблений трек? Або, можливо, над яким у вас було найбільше роботи?

Р: Мені зараз важко реально оцінити треки, оскільки я прослухав альбом величезну кількість разів і вже нічого не сприймаю. Потрібно зробити велику перерву для того, щоб оцінити його, як звичайний слухач. Ну але можу виділити такі композиції як "Purple Sea", "Moonlight" ну і звичайно "Lord of Time". Останню, взагалі зараз можу назвати нашою візитною карткою, її вже трохи знають бо вона з'являлась в мережі як сингл. А найбільше роботи....Кожна композиція вимагала індивідуального підходу, тому виділити трек над яким було найбільше роботи важко, для кожного з нас вони будуть різні в залежності від партій та аранжування.

Чи були проблеми на шляху створення? Через що довелося пройти за ці півтора року?

Р: Проблеми були, є і будуть мало не у всіх музичних колективах, від моменту створення композиції до її виходу в світ. Адже кожен учасник є творчою одиницею і по-своєму амбіційним, зі своїм баченням однієї і тої ж ідеї. Це стосується не тільки музики. Будь-які творчі угрупування рано чи пізно переживають те саме і часто перебувають на межі розпаду. А взагалі, чим менше людей, тим легше. Ідеально, коли ти сам і ні від кого не залежиш, твориш те, що хочеш, але коли людина вибирає роботу в команді, то змушена враховувати аспекти колективного підходу до творчості. Звичайно, без конфліктних ситуацій нам було не обійтись, але сходились на тому де більш-менш всім все подобалось, ну і тепер, як результат, маємо потужний фундамент для наших нових експериментів.

Які плани на найближчий час? Можливо, плануєте тур на підтримку альбому?

Р: Цього літа 8-9 липня будемо виступати на стоунер-фестивалі Electric Meadow.

А поки що, найближчим часом нас можна почути 28 квітня у Львові в клубі The Gas Station. Плануються виступи і в інших містах, наразі узгоджуються дати. Слідкуйте за інформацією на наших сторінках в соц. мережах:

vk.com/firejam
fb.com/firejamband

І останнє. Напиши три слова, якими ти характеризуєш альбом, і які змусять людей тут же відкласти всі справи і ввімкнути треки

Р: Від себе можу охарактеризувати її словами "потужність", "драйв", "рафінованість". Це перше, що спало на думку.

Отже, не зволікайте і вмикайте на повну. Впевнена, кожен знайде у саунді нового альбому firejam-у щось для себе.  

слухати альбом: https://firejam.bandcamp.com/album/embryo

Text: Романова О.
Artwork: ​Ростислав Гарбар

April thoughts

Мені останнім часом дуже бракує слів.Мабуть, тому я стала частіше мовчати і просто дивитись....навколо. На людей які мене оточують. На природу, що останнім часом змінилась, ожила і стала тішити око кольорами. Я мовчу, і дивлюсь як ти усміхаєшся, говориш. Так гарно на душі, як ніколи.

Хмари, що так схожі на солодку вату, пливуть над нашими головами. Знаєш, я нарешті відчуваю сонце на своїх плечах, а не лише бачу білу пляму в глибині сірого неба. Я так люблю цю пору року, і знову починаю любити все навколо. Я люблю цю божевільну планету і кожну знайому чи незнайому людину, що по ній ходить. Люблю до мурашок, хоч люди часом цього, все ж, не заслуговують. Але люблю навіть сильніше, ніж я люблю post rock чи чоловічі сорочки. Мені так хочеться розкинути руки і пропустити через себе всю цю красу, всі кольори і все тепло сонячних променів. Мені хочеться обійняти весь світ, хочеться бігати, стрибати і сміятися так голосно, як ніби мене ніхто не чує. В мені стільки натхнення, що я точно знаю - якби це була вода, я б напоїла нею всіх дітей Африки і ще б залишилось.

Ти скажеш, все так невчасно, бо ж потрібно братися за голову і вчитися. Скоро іспити. Потім - робота... Але не псуй момент
В житті

все

невчасно 

І я хочу запам'ятати саме такі миті. Коли я вперше за останні роки нарешті відчуваю це щастя в собі, тому що знаходжу його навколо. Тому що я просто не хочу піддаватись відчаю.Я ніколи не знала і (не дізнаюсь) що буде далі. Але я знаю, що зараз я чую шум дерев. Я бачу як розпускаються молоді листочки, як з'являються перші квіти і як долаючи шар асфальту, пробивається і тягнеться до сонця молода трава.

А ще наді мною пливуть хмари, які схожі на солодку вату. Просто протягни руку, і ти неодмінно відчуєш їх на дотик

"What is love? Baby, don't hurt me"

Сьогодні 14 лютого і це доволі очікувано, що мій пост у блозі буде стосуватися закоханих.
Але я не хочу писати як я ненавиджу/люблю це свято. І я не збираюсь налаштовувати вас проти любові, замість мене це зроблять пабліки в вк.
Просто хочу поділитися враженнями про сучасні пари
Останні дні я старалась звертати на них увагу, щоб краще все передати зараз. І насправді,  хорошого мало.

Я ненавиджу коли люди прилюдно сваряться.Як і загалом коли сваряться, проте так є, що після певних етапів зустрічань парою керують емоції. Вона кричить чи плаче, він починає кидати образи або просто ігнорує, говорячи оце "все сказала??"
Чому не можна просто визнати помилки.Вибачитись. І особливо,  чому не можна сваритися НЕ у людному місці? Це ж ваша любов, а ви робите з цього театр.
Якщо це називається коханням - то я не хочу жити на цьому світі.
Для мене любов - це компроміси.Це поступки. А не гостре "ми розходимось" після кожної сварки

Друге. Дівчата, я розумію, що ваш настрій мінливий і все таке (деяких хлопців це теж стосується) але затямте - переносити його на когось ще ви не маєте права, а особливо на дорогу вам людину. Як часто я бачила що хлопець іде з дівчиною, а вона закочує очі, починає сприймати все як образи і тд....Вельми негарно. І дуже видно, що іншому в цій ситуації справді стає неприємно
Якщо це називається коханням - то я не хочу жити на цьому світі.
Любов - це не правило "мені погано - зроблю погано ще й тобі" Це вічний пошук чогось доброго. Для обох

Мені подобається коли пара багато мовчить. (Я не про те, що їм немає про що поговорити.) Я знала людей, які справді відчували одне одного поглядами, думками. І їм не варто було іноді щось промовляти, аби розуміти. 
Знайти людину з якою приємно мовчати - це багато значить.

Я люблю коли люди піклуються про одне одного. Коли у маршрутці їде хлопець і по телефону просить дівчину поїсти. Чи взяти шапку. Щира турбота - це неймовірно мило.

Я люблю, коли люди захоплюються справою одне одного і всіляко допомагають розвиватися. Це - повага."Так, ми не бачились тиждень, але я розумію наскільки його робота йому важлива " як же часто я чула геть інші слова...Люди надто власники. Надто зациклені на тому, що якщо моє - то має бути зі мною щосекунди
А витримаєте щосекунди?  Це ж геть не легко. Тим більше, замикатися на об'єкті своєї любові - геть не те, до чого треба прагнути. Завжди варто мати друзів і власну справу, хто любить - це все зрозуміє. А якщо почнеться "чому ти повинен працювати там?",  "Мені не подобаються твої друзі" чи інше...
Якщо це називається коханням - то я не хочу жити на цьому світі.

Для мене ж кохання завжди було чимось високим. Чимось світлим, що всі довкола не розуміли і вносили туди бруд. Навіть самі слова "я тебе люблю" для мене настільки гучні, що я не хочу розкидатися ними. Двадцять перше століття, хочете вірте, хочете ні, але я за життя сказала цю фразу лише один раз. Як з'ясувалося, дарма, але і до, і після я зазвичай говорила "ти мені подобаєшся ", "я тебе теж" або ж зовсім не говорила (це я зараз про слова, які я сказала хлопцям у свій час, адже "я тебе люблю" можна сказати і друзям, і мамі).Можливо, з цієї причини в мене нічого нормально і не складалося. Та й, ще не час.Просто я завжди вважала, що не до кінця знаю. Любов пізнається лише згодом, лише через багато часу можна врешті зрозуміти що це - дурне захоплення чи все ж любов. Коли починаєш розуміти, що людина стала тобі справді рідною, що ти можеш бути собою в її присутності, що в її очах ти бачиш частинку себе, і що тобі справді хочеться, знати про її день і сни, а не що це в тобі грає звичайна ввічливість.Коли усвідомлюєш, що тобі чиясь усмішка важливіша за свою - тоді напевне, варто думати, що щось таки ти відчуваєш. І може тоді слова "Я тебе люблю" будуть правдивими і вчасними.
А як ні - завжди є коти. Не бачу нічого страшного в тому, аби залишитися одною, не всім в цьому житті щастить в особистому, життя на цьому не завершується, значить є інші справи, де Всесвіт хоче тебе задіяти.
Тому якщо Ви самотні, не засмучуйтеся через свято Валентина, а краще усміхніться,обійміть батьків чи друзів і найважливіше - постарайтесь полюбити себе. Бо любов до себе - це найважча любов, і вона ж - Вам найпотрібніша. Бо лише коли будеш відчувати гармонію і любов всередині, зможеш понести її іншим

Женя і Катя: "Щирість, кохання, емоції"

Нещодавно у Львівському Underground (L'uft ) виступив гурт "Женя і Катя". Ці двоє - це величезна порція натхнення. Атмосфера на їхніх концертах тепла й затишна, вони настільки прості і світлі, що здається, ніби на сцені - твої найкращі друзі. Дивишся на них, і так хочеться посміхатися, радіти життю, а ще - хочеться закохатися. А коли вже закоханий - побігти до своєї половинки і сказати,  як сильно ти її любиш. Милі Женя і Катя неначе привезли для мене трошки весни того холодного лютневого вечора, а тому я вирішила розпитати більше про цю пару та їхню творчість, щоб поділитися цим з вами.

Ви пара і на сцені і в житті, чи не виникають через це конфлікти? Чи важко поєднувати стосунки і роботу?

Женя: Насправді навіть легше і краще, тому що в нас є спільні інтереси, спільна мета. І коли ми разом - нам завжди цікаво, це напевне одна з головних причин чому ми разом і чому нам так легко працювати

А з чого все почалось? Хто запропонував ідею почати виступати?

Катя: Одного разу вирішили удвох поспівати пісню Еда Ширана і нам дуже сподобалось.Ми вирішили просто записати кавер, а потім написали свою пісню і виступили з одним хлопчиком в Києві, в нього на розігріві.

Ж: Це було десь 2 роки тому 

К: Так, ми виступили тоді один раз і все. А потім ми вже вирішили писати свої пісні.

Ж: Ми писали свої пісні, майже не виступали, і, майже через рік, записали наш  перший альбом "Втомлене місто"

Ви обоє з Вінниці. Як вам Львів?

К: Ми і раніше були у Львові, сьогодні не дуже встигли погуляти, але Львів всюди гарний. Дуже подобається архітектура.

Ж: Мені дуже сподобався Стрийський парк, бо ми цього року виступали там на фестивалі Lviv acoustic fest. Гуляли і потім виступали. А взагалі нам дуже подобається львівська публіка, всі дуже класні і гарні, дуже круто було сьогодні на концерті.

Можете назвати свою улюблену пісню з ваших?

К: Для мене особливою завжди буде пісня "Усе неважливе тепер" , мені її Женя написав і вона дуже класна

Ж: А моя... навіть не знаю.

К: Скажи із нових, вже старі трошки набридли.

Ж: З нових пісень мені подобається "Цілий світ". 

      

К: Мені теж вона дуже подобається.

Хто пише музику а хто слова?

К: Музику Женя пише. А слова - так буває, що Женя перший куплет пише, я другий. Доповнюєм, так і виходить пісня.

Тільки пісні пишете, чи можливо ще й прозу?

Ж: Поки не пишу, але все життя мрію написати книгу. Просто поки що я думаю, що я ще дуже замолодий, аби писати про життя, щоб це всім сподобалось і всі це читали. Однак все ще попереду, я думаю, що в майбутньому я щось напишу .

Музика для вас на першому плані, а чим ще любите займатися у вільний час?

К: Я люблю малювати, робити листівки

Ж: Так, Катя малює різні листівки, блокноти робить...Це таке, жіноче.(усміхається) А я читаю книжки і дивлюсь серіали.

І який улюблений серіал та книга?

Ж: Серіал - "Шерлок" для мене на першому місці, потім або "Гра престолів" або "Справжній детектив". Дуже-дуже класні.А книга...Гаррі Поттер, це 100%

(Катя сміється)

Зараз після виходу альбому у вас багато виступів у різних містах (кивають) а все ж, які ще плани на найближчий час? Чи вже подавали заявки на фестивалі 2017-того року?

Ж: Найближчим часом ми відвідаємо ще кілька міст, де виступимо з нашим повним складом. За деякі фестивалі можу вже точно сказати. Наприклад, ми точно будемо цього року на Бандерштаті і на Республіці, дуже туди хочемо. А на інші фестивалі ми, звісно ж, подамо заявки, але там як буде так буде.

Якими трьома словами ви можете описати свою творчість?

Ж: Давайте на це питання відповість Катя

К: Всього три слова? Це дуже складно! (сміється) Але напевне це щирість,кохання і емоції

Що б ви хотіли побажати читачам цього інтерв'ю?

Ж: Чесно кажучи, я себе не позиціоную як дуже крутого чувака, але все-таки я бажаю вірити в себе і нікого іншого не слухати, робити те, що ти хочеш, і все обов'язково вийде. Якщо ти сам в це віриш, то все буде круто.      

Photo&Text: Романова О.