Hotel "Soul"

...You open the door and enter into my soul with such a look as if you are doing me a favour. You walk with dirty feet on the perfectly cleaned carpets and sit down in the chair, throwing your feet on the table. I want to call the police and finally kick you out, but I’m sorry, I forgot, I personally gave you all the keys. You're a rightful resident here, just like the others. I wouldn't mind placing you in the best apartment with a seaview. You have the biggest room, by the way. Some people are cramped and live in pairs or threes. Some people sleep in the corridor on the carpet, but even there it’s comfortable for them. You never seem to be satisfied. The colors of the bedsheets are not matching, or there's a hole in the wall from a nail you hammered in there a week ago. And I don't say a word. In fact, I like even such your visits. Your room is just too big and when it's empty, no one wants to move in. Everyone gets bored here and the drawings you had left on the walls are getting on everyone’s nerves. Sometimes I've tried to paint them out and make a few people move in, but they couldn’t stand too much space, and they all went back to their tiny cozy little rooms somewhere on the lower floors. The worst of all, when you go, you never close the door. I'm sick of it! A draft is created, and it's not good for me at all. I get cold almost immediately, I have to run around looking for heaters because the room is big and the ceiling is three meters high, so it can't be heated up in five seconds. But I can't close the door, even if I want to. You always come back. You say something about the fact that you will definitely move, and that you're very glad you finally found such a beautiful apartment. And then you go away again, without a word, to look at least one eye, if your old bed in the dormitory is free. Because there's a cat left. And how can you live without a cat? You got used to him, you want to take him with you, but he won't let you. Because he's old, one-eyed, and sick with cancer, always had been. He scratches your hands off when you touch him because he wants you to feel pain like he feels. And you keep going back and forth. And you don't close the door. You know, I think I need to order bricks and brick up the entrance. I don't need all this. I will have that room, but won't ever let anyone go inside. That's the way I'll choose, to place everyone in the corridor, while having a huge bricked-up room somewhere close to my heart. It's easier to live like this than it is for you to euthanize your cat so the animal doesn't suffer, and to get a new, healthy one.

(translated to English by me, my original text in Ukrainian: https://olgaromanchuk.blogspot.com/2016/10/hotel-soul.html)

photo: https://capellahotels.com/en/capella-singapore/

I liked myself better when I was a kid...

    When I was a kid, I used to think that heaven is where the sun is. It seemed to me, that the sun shines so bright to hide God and angels from us. When I was a kid, I used to believe that if I don't fall asleep till midnight, a scary boogeyman will come and take me away. And it was my biggest fear (besides mom's anger) - in other situations I was fearless.
    I used not to be afraid to climb a tall tree, and I did not understand why my granny was crying when she saw me on it. "Grandma, but I'm so high!" - I shouted, and laughed loud and happy. Back then I was really high. And now I'm at the bottom, even if I climb that tall tree again.
    I used not to be afraid to hang upside down on a horizontal bar. I used not to be afraid to catch a jellyfish with bare hands in the sea. I used not to be afraid of what people would say when I was walking around the city in clothes that were simply too loose for me. I used not to be afraid to tell the truth about the elders at the family dinner when no one was expecting it. I didn't understand what was wrong with the truth? Well... I still don't. Probably I'm still not fully grown up.
    When I was a kid, I used to steal felt-tip pens from my older sister, and I didn't close them after using, My sister was very angry at me, she was in general very angry that she had to take care of me - but I wanted to be like her more than anything else. So then I used to cry not because she punished me, but because I let her down and she never let anyone down.
     When I was a kid, it was impossible to ask me to go for a walk, and then - to take me back home. I often used to injure my knees, scrape my elbows, and in general, my walks never ended without battle scars. It is so strange that now everything is the same, only the wounds are not physical.
    And the housing problem was so easy to solve! Cover the table with a blanket - and you have a house. Here is the kitchen, here is the bed, and here is the favorite toy - a big, scary teddy bear. What else is needed for happiness? And "money" could always be plucked from the walnut-tree that grew under the windows.
     When I was a kid, I loved listening how my dad reads fairy tales. He had done it once in many months when he was coming from business trips, which seemed eternal. But these were the best moments of childhood.
     When I was a kid, my cat was also a small kitten and could fit in my dad's palm. Basically, we grew up together, but what's now? Cat got old and completely crazy. What about me? The same thing - got old and crazy.
    But when I was a kid...When we all were kids, everything seemed so beautiful. The colors on the mother's dress were extremely bright, the ice cream was incredibly sweet, and you wanted to live and didn't even think that there is tomorrow. Let the one who leads you by the hand think about this, and you only sob and shout that you will cross the road alone, because you are already an adult. Now it's so scary to go alone, that it brings tears to your eyes, but no one will wipe them away except you.
    Happiness is when you still have someone who holds your hand. When there is someone to hug and share all the feelings. When you know that you have a home, and home is not a place of residence. This is a place where someone is waiting for you and where you are always welcome. Happiness is when you can think. When you have arms and legs. And when you can remember your illuminated by paradise childhood, where the biggest sorrow is to miss cartoons, and the biggest fears are boogeymen and mom's anger.

(translated to English by me, my original text in Ukrainian:  https://olgaromanchuk.blogspot.com/2017/06/blog-post_29.html )

 

 

Photo by Henri Cartier-Bresson, https://www.murielwines.com/en/news/cartier-bresson-capturing-essence-wine#

Коти і театр: що, де і як було на фестивалі "Кіт Ґаватовича" 08.09.2018

Я не ходжу в театри настільки часто, як би хотілося, проте люблю їх всім серцем. Навіть не згадаю, коли ця любов виникла - я ніколи не була хорошою актрисою і не мріяла нею стати, як про це мріяли інші дівчатка, і в мене не супер-аристократична сім'я, що кожний вікенд проводить у філармоніях, тощо. Все ж, зародилось моє трепетне ставлення до сцени таки у дитинстві, коли у школі були дні театру і туди водили добровільно-(хоча, для певних осіб)-примусово.
Ніколи не розуміла людей, які кажуть, що не люблять театри, та й не розумію досі. Кажуть, не цікаво там. А які театри ви не любите? На які вистави вам не цікаво ходити? А бачили виставу "Благодатний Еродій" на зернах рису у "Курбаса"? А божевільних акторів з театру Лесі Українки, які бігають по сцені оголені? А дивилися вистави просто неба? Ні? Ну то чого так узагальнювати. ☺️

Театральний фестиваль Кіт Ґаватовича - це надзвичайний феномен культурного життя Львова.
Цього року "Кіт" відбувається вже втретє і збирає всіх охочих на різноманітні лекції, тренінги та вистави.

/ Коротка довідка: Якуб Ґаватович - це перший драматург, який написав інтермедію живою українською мовою, і називалася вона "Кіт у мішку" - 1619р./

На жаль, мені пощастило потрапити лише на один фестивальний день, однак "це вже краще, ніж нічого, а тому просто варто почерпнути для себе максимум" - приблизно такими були мої думки, коли я встала у вихідний зрання щоб встигти на 11.00 у Стрийський парк на зустріч з Ахтемом Сеітаблаєвим, актором та режисером театру і кіно. Ахтем розповідав про свою юність та навчання, говорили також про те, як проходили зйомки фільму "Хайтарма"(2013),  чим унікальний сценарій "Кіборгів"(2017), у розробці якого допомагали ветерани війни на сході, та чому майбутня стрічка "Захар Беркут" - це легенда, яка допоможе нам зрозуміти нас сьогодні. Також митець розповідав про свою мрію повернутися до рідного Криму, про те, що дім для нього - "це сім'я, руки матері, гори, море, і запах лаванди".
"Я дуже щаслива людина. Можна по різному ставитися до того, що я роблю, але для мене щастя робити те, що хочу робити, знімаю те, що я хочу знімати. Звісно, якщо говорити про комфорт - актором мені більше подобається бути, бо тоді ти відповідаєш лише за свою частину картини. Але режисура вносить у життя драйв, і це дуже класне відчуття" © Ахтем Сеітаблаєв.

Продовжився день лекцією на тему "Відвертість у часі війни: спекуляція" за участі того ж Ахтема Сеітаблаєва, Єви Якубовської(організатор фестивалю), Рози Саркісян (театральний режисер Першого театру, м.Львів), Антона Романова (театральний режисер , засновник PostPlay театру у Києві, перформер) та Надії Миколаєнко(актриса Театру сучасного діалогу). Були висловлені безліч тез, з якими неможливо не погодитися. До прикладу, що у нашій країні влада ніколи не опікувалась культурою, як інструментом впливу, або що мистецтво - це завжди своєрідна швидка реакція, висвітлення актуальних проблем людей, а тому дивно називати тему війни у сучасній творчості - спекуляцією. Згадували також про театральний етикет. Модератор Любов Ільницька ставила влучні запитання учасникам, наприкінці підключились гості заходу, і розвинули доволі гостру дискусію на тему того, чим відрізняються люди з сходу України від людей з інших областей. Як правильно зауважила Роза Саркісян, у кожного своя правда. Тому хтось думку спікерів почув і прийняв, а хтось назавжди залишиться при своїй. Я ж також вважаю, людська підлість і тупість не має регіону. Погані люди є і серед львів'ян, і серед киян, і якби ми заселили марс - там вони б також знайшлись.

Після перерви на обід, яку особисто я провела спостерігаючи за дитячою сценою фестивалю та зарядившись хорошими емоціями від дитячих ігор та імпровізацій, відбулася ще одна лекція на тему "Пошук "Інакших" в сучасній українській драматургії: між квір та ЛГБТ естетиками", яку читав Олесь Барліг - український поет, драматург, громадський діяч. Сподобалось, що Олесь сів якомога ближче до відвідувачів, що стерло умовні кордони між лектором та слухачами, і зробило розмову дуже домашньою. Немов зустрічаєш старого друга, та сидиш з ним за чашкою кави на кухні, розмовляючи про ЛГБТ-культуру та її коди. Виявилось, що абревіатура то одна, але в кожної з літер - своя веселка. Через те, що було багато питань Олесь не зміг розповісти нам про все, що хотів, але я захоплена тим, що він має достатньо сміливості говорити про ці речі перед публікою. Це варте поваги, і у нашому суспільстві такі виступи - дуже важливі.

Останньою подією дня для мене була психологічна драма "Безталанна, або Безглуздя", для виконання якої серед інших претендентів був обраний молодіжний театр "Мельпомена". Історія Івана Карпенка-Карого оповідає нам про любовний трикутник Варки, Гната та Софії. Через сварку, Варка та Гнат щоб дошкулити одне одному одружуються з нелюбами. Все заходить надто далеко - озлоблений Гнат убиває Софію. Великим мінусом була акустика приміщення трамвайного депо - моментами, доводилось читати слова акторів по губах. Також у сценах, коли актори сідали/ падали на землю, їх майже не було видно через те, що сама сцена була на рівні з стільцями глядачів. Однак мені сподобались виконавці головних ролей, також символ яблука був дуже влучно використаний як на початку, так і в кінці вистави. І попри недосконале приміщення, тішить те, що у порівнянні з минулим роком воно є.

Підбиваючи підсумки, хочу подякувати всім організаторам та відвідувачам. Тішить, що навколо я бачила багато молоді. І це ще раз доводить, що театр — це круто, театр —це модно. Театр в Україні живе, розвивається і вражає! Але без нас, глядачів, не почнеться жодна вистава. А тому слід підтримувати нові молоді театри, варто ходити на такі проекти як Кіт Ґаватовича, бо тільки разом ми створимо щось справді велике, щось, що увійде в історію.

Знову звертаємось до дитинства, а точніше до помилок в вихованні які ламають дітям життя

Я просто зобов'язана продублювати те, що щойно знайшла, оскільки нещодавно вже писала пост про моделі поведінки, які закладаються в нас з казками, і це буде гідним доповненням.
Хочу показати вам кілька скрінів, що пояснюють проблеми людини, пов'язанні з вихованням, з тим, як ставляться і що говорять батьки.
Дуже раджу прочитати, бо інформація написана коротко, доступно, а головне - це все правда. На кожну з ситуацій я особисто можу назвати людину з оточення, яка з цим зіткнулася в дитинстві і зараз має ці проблеми.

Обережніше з казками?

Знаєте що? Я завжди любила неправильні казки. Дізнавшись більше про психологію, я зрозуміла багато чого, як от, наприклад, те, як впливають наші улюблені в дитинстві образи на наше доросле (ну чи майже доросле) життя.
Моя улюблена казка - "Русалонька" Андерсена. А ще - "Снігова королева" , того ж автора.
І вони ж до біса схожі! Та як на зло - нічого хорошого в них нема. Проаналізую по пунктах. (Коротко про головне) 
1) Русалонька. 
Дівчинка рятує принца і закохується, продає все, що лише можна, щоб бути поряд, і все так непогано, ну і що, що вона німа? Зате гарненька, у казці сказано, що принц її дуже цінує. Навіть спить з нею (там серйозно таке є, навмисне перечитувала днями)
От тільки далі - веселіше. З'являється краща партія для принца і він кидає няшеньку- русалоньку . А вона настільки дурна, що навіть після такого не наважується заколоти цього придурка і стає морським шумовинням
Яка.вражаюча....самопожертва

2) Снігова королева 
Кай - роззява, в око якого потрапила скалка. Він дуріє. І їде до якоїсь снігової королеви бавитися кубиками.
А Герда проходить через 9 кіл пекла і дістається до Кая, щоб врятувати його. І таки рятує, тут хоча б кінець гарний.

До чого я все ж веду.....
В обох казках це все так гарно описано. Як дівчата готові втратити життя через тих, кому, насправді, і нема діла. Чи пішов би Кай за Гердою? Чи пробачив би принц зраду?...
А, от ще. В романі "Майстер і Маргарита" М.Булгакова, який мені сподобався вже в більш свідомому віці.
Маргарита, моя кохана Маргарита...."ах, я бы продала душу дьяволу только чтобы узнать что с ним" і вона справді на це йде. А Майстер, що Майстер? Навіть будучи ще на волі, він просто впадає в депресію через невдачу з романом. По суті, опускає руки, в той час, як його кохана шукає спосіб це змінити...Власне, я знову ж таки не впевнена що Майстер би продав душу за Марго. Скоріш за все, просто б здався і "пріунил"
А шкода
Бо такі ж достойні цього. Так, вони можливо туповаті, як от в випадку русалоньки.(вибачте, кому слово "тупий" доволі грубе, але давайте називати речі своїми іменами, хвостата не вирізнялась розумом). Їм кохання справді зносить дах і вони готові просто на все, так сліпо вчиняти це теж неправильно. Але які ж вони чисті, світлі. Їх жертовність справді заслуговує на повагу, не кожен чоловік так вчинить.
Як я вже написала вище, казки дуже на нас впливають.
Я іноді помічаю, як в мені справді прокидаються Герда і Русалонька. Не лише якщо брати до уваги стосунки, загалом ставлення до близьких. Один мій знайомий якось сказав "Твій альтруїзм тебе погубить", може й так. Але це так дивно, через стільки років взяти книгу, прочитати ці казки знову, і побачити, що, по суті - це справді тісно пов'язано з моїм життям. От тільки я не хочу ставати шумовинням у фіналі. Та й не впевнена, що такі недолугі Каї, які не можуть скласти слово "вічність" мені потрібні. Що ж, для себе я висновки зробила.

А що ви? Яка казка була вашою улюбленою в дитинстві? 



*доповнення* Знаєте, пишу завершення цього поста через півроку після того як написала всі попередні абзаци. Я справді довго думала чи варто це виставляти, адже тут доволі різкі слова і асоціації з моїм життям. Однак мені справді цікаво, чи улюблені в дитинстві історії якось вплинули на становлення вашого світогляду і характеру. Тому хай буде все, як є.

Що робити, коли School isn't cool?

Ваше життя - результат вашого вибору. Ви завжди можете змінити сценарій 

Прочитали? Я навмисне виділила цю фразу.Я її обожнюю. Хоча ви подумаєте, що вона дуже гучна, адже конкретно цей пост - це розповідь про дуже маленький поворот, який, проте, іноді може вивести вас на велику дорогу.

А взагалі цей пост для моїх наймолодших читачів. Статистика каже, що таких не мало (віком від 11 до 16 років)

До 9 класу я навчалася в одній школі, після - перейшла у іншу. Це рішення було свідомим, ініціатива йшла від мене. Зараз, будучи студенткою, і оцінюючи все, через що я пройшла, можу впевнено сказати - Я в свої 14-15 років була просто...МОЛОДЧИНКА

Чесно - я вже майже забула що такого було в старій школі. Маю добру звичку забувати погане, проте я знаю точно - мені там не подобалось. Не подобались вчителі, не подобались люди з якими доводилось вчитися. Кожного дня я ходила туди з жахливим настроєм і з таким же поверталась назад. Вдома були істерики, доходило навіть до порізів на руках. Хоча, не повірите, там я дуже добре вчилася, вічно їздила на олімпіади і все таке. Отже, в 8 класі мене переклинило. Я остаточно вирішила що так продовжуватись більше не може. 

Тоді я роздумувала над кількома варіантами шкіл, але всі вони були схожими - з поглибленим вивченням німецької мови. Я дуже любила німецьку, в класі її не любили, і я свято вірила що як тільки я зміню школу на спеціалізовану то хоча б в любові до мови я з кимось таки зійдусь і мені буде комфортно. Це було помилковим судженням, як виявилось, німецьку в апріорії мало хто любить, але згодом це вже не було важливим. Важливо було те, що я оглянула всі ці школи, поспілкувалась з усіма директорами і прийняла рішення. "Мама, з 1 вересня я йду в 28-му школу"

Саме ЛССЗШ №28 я закінчила у 2017 році. І якими б важкими не були останні 3 роки для мене - вони поки що були найкращими у моєму житті.

Ви маєте розуміти, коли ви потрапляєте у новий колектив, ви можете представити себе так, як вам хочеться. Ви можете стати тим, ким давно хотіли бути, і підтримуючи образ таки перетворитися у цю особистість. Люди, які вас не знають, сприймуть вас саме так, як ви себе покажете. ХОЧА не було все так просто, кого я обманюю. Я чудово пам'ятаю, як прийшла ще влітку знайомитись з класним керівником і застала весь клас на місці. Я хотіла провалитися під землю. Відчуття не з найкращих, особливо коли ти препогано виглядаєш. + для мене було шоком коли я побачила знайомі обличчя. Не скажу, що ми коли-небудь товаришували чи загалом багато спілкувались, але все, що було в моїй голові це "о боже, вони знають яке я дно, і розкажуть всім. В мене ні шанса". І як же я здивувалась, коли вийшла зі школи і зіткнулась з групою майбутніх однокласників, які одразу ж запропонували погуляти з ними. Мені сильно пощастило з класом, це правда.

Відволічусь і перерахую мінуси переходу в нову школу. Вас чекає :

🔺 Нова будівля. Нові класи, іноді планування зовсім не схоже, перші дні готуйтесь блукати і спізнюватись. Фрази "вибачте, де тут....?", "Вибачте за запізнення, я новенький" - це фрази, які  доведеться говорити дуже-дуже часто. 

🔺 Нові вчителі. Вони вас не знають, ви - їх. Іноді улюблені предмети стають каторгою, і навпаки. А ще всіх вчителів ви називатимете "Вибачте будь ласка". Можливо навіть дуже і дуже довго)

🔺Нові учні. Купа імен і облич, які плутаються в голові. Часто - жодної людини, яка може вам допомогти. Не забувай, ніхто і не зобов'язаний брати над тобою патронат 

🔺Нові правила. І це найгірше, бо іноді незнання їх не звільняє від покарань 

О так. Перші тижні мені було дуже важко. Я навіть плакала і хотіла повернутись назад. Спочатку я вибрала зовсім невдалий образ для себе нової. Оскільки там були мої знайомі, я хотіла бути тихше води, нижче трави - мріяла сидіти самотою десь на задній парті, і собі тихенько вчити німецьку. Хоча я така і була - я боялась людей. Мій новий клас робив все можливе аби розговорити мене і втягнути в компанії, а я боялась, що вони всі лицемірять. Згодом я зрозуміла що вічність мовчати не вийде, треба таки шукати друзів.  А ще мені нарешті захотілось бути справжньою, такою, як я була вдома і з найближчими друзями.І тоді образ вже був правильним. Бо це взагалі єдиний правильний образ - відкрито бути собою. І мене прийняли нормально, так, як ще ніде не приймали

Зміни були колосальні. Я почала усміхатися, хоча ненавиділа свою посмішку, адже раніше мені казали що вона страшна. Я усміхалась навіть попри те, що саме в цій школі я почала носити брекети. Я була голосною, я почала халявити, хоча до цього уроки - це було святе. Мене навчили вистрибувати з вікон школи, тікати від охоронця, ховатись від директора, красти порції в їдальні, бо без цього - не проживеш. Мені почало хотітись приходити в школу, я часто не хотіла йти назад додому. Ця школа дала мені впевненість в собі і в своїх силах, і я почала займатися фотографією. Якби я далі була зацькованою дівчинкою, сумніваюсь, що у мене б вийшло знаходити щораз нових клієнтів і ходити на зустрічі з майже незнайомими людьми. Мамо, вибач, я так і не вивчила нормально ту німецьку, але я зрозуміла, що зі мною насправді все гаразд. Хоча любити себе я тільки почала вчитися, над цим все ж доводиться багато-багато працювати.

Не вбивайте в собі цікавість і любов до життя і світу. Дуже часто саме школа є причиною депресій у дитячому віці, саме через якісь проблеми там, ви можете переламати собі все життя. Якщо вас щось не влаштовує, якщо вам некомфортно, недобре в вашій школі - є сотні інших. Ви зможете почати все з 0, не вийде - почнете ще раз. Моя знайома змінила 3 школи поки не відчула себе людиною. Та й у 6-10 класах (11 не рахую бо як на мене, якраз тоді вже нема сенсу школу міняти) ви доволі свідомі, щоб розуміти драматичність ситуації, яка складається навколо і не допустити її розвитку. Говоріть з батьками, якщо вам щось не до вподоби. Хто стукає - тому відчиняють, і я не думаю, що батьки бажають вам гіршого і скажуть залишатися в школі, яка робить вас нещасними.

А знаєте що най-найважливіше? Я отримала просто величезний досвід, і зараз, у ВНЗ мені, до прикладу, легше, ніж багатьом іншим людям, адже я знаю, що подібна ситуація з усім новим у мене вже була. І зараз знову все з нуля - знову потрібно показати себе перед викладачами, знову подружитися з людьми у групі. Це не легко, але я однак зараз цього не боюся. В мене не трусяться коліна, як тоді, 3 роки тому, я не плачу ввечері через страх здатися лайном. Я боюсь тільки одного. Що десь є люди, які думають, що вони "досидять школу" а далі буде легше. Не буде. Поки ти не вирішиш щось робити - не буде. Звісно, не обов'язково міняти школу. Іноді проблема таки в нас самих, іноді нас не сприймають цілком справедливо. Але якщо ти намагаєшся мінятися, а твоє оточення ці зміни гальмує - тікай настільки швидко, наскільки це взагалі можливо. І коли добіжиш до кращого місця, повернись, і покажи середній палець.

(і останні слова стосуються не лише школи)

І на завершення ловіть фото з випускного. Мало не єдине фото, де я собі подобаюся. Я тут танцюю вальс з одним з своїх найкращих друзів і посміхаюся, бо як інакше? :,) 

б/у.день [5]

Чомусь на роздуми тягне як завжди серед ночі, а поряд лише клавіатура і блог. "Ну давай, здивуй мене",
Вчора мені виповнилось 18. З цією цифрою насправді прийшли великі зміни, одна з яких - я офіційно стала студенткою. Однак якогось кайфу від цього не відчуваю, як і від того, що тепер мені продають алкоголь і все таке. Для мене ця цифра символізує певну відповідальність. Хоча відповідальність була завжди, але зараз вона є за так званну "свободу".

Бо що таке свобода? Її всі так прагнуть, але не усвідомлюють для чого. Та й цілковитої свободи не існує, людина як мінімум залежна від необхідності їжі і води. Основна з залежностей 21-шого століття - гроші. Без них -важко. А не будеш залежати від грошей - будеш залежати від тих людей, які кинуть тобі хліб або не кинуть.У той же час ми серйозно вважаємо, що гроші - це свобода.Парадокс трошки....
Та й взагалі. Сама свобода в розумінні відсутності обмежень - це повна ілюзія.  Ти можеш втекти від людей які на тебе тиснуть, від проблем....але вони не зникнуть з твоєї голови. Будуть сидіти там, як голодні вовки, і гризти тебе зсередини. Тому свобода повинна бути В тобі, а не НАВКОЛО тебе. Тільки коли дійдеш до згоди сам з собою, знайдеш ГАРМОНІЮ, полюбиш і приймеш себе і зрозумієш, що всі стіни лиш в голові - тоді і буде свобода. А, і ще. Варто зачепити важливий момент. Багато підлітків бачать свободу в тому, щоб втекти з дому, бухати, гуляти з друзями. Окей, це свобода від батьків, але це залежність від, припустімо, алкоголю. YOLO - You only live once - це хороший слоган, але він не має в підтексті випивку чи інші подібні речі. Бери глибше. Бо ти маєш усвідомлювати завжди, 24 години на добу, що твоє життя одне, треба цінувати це, діяти, треба розвиватися і досягати мрій. Живеш один раз, думай що ти робиш, думай про те, які наслідки це матиме, бо просрати тобі життя чи ні - це твій свідомий вибір, за який ти таки несеш найбільшу відповідальність - відповідальність перед собою. Казати, що твоя воля - це анархічне і аморальне життя? Ні, дякую. 
Свобода дій і думок для мене полягає в тому, щоб мати змогу говорити що думаєш, і мати можливість займатися улюбленою справою. Не всі мають щастя працювати там, де хочуть, або ж просто знаходити час для своїх хобі. А це важливо. Так само, не всі мають емоційну свободу. (о так,таке існує!) Це у випадку коли людина приховує свої почуття, переживання, тощо. Дуже і дуже важлива штука, я вам скажу. Отже, підсумуємо. Свобода всередині, а зовні - як вийде, ок?

(Думки поволі заходять в кут, і насправді, я не знаю, що ще додати до цієї теми. Хоча мені дуже подобається мій формат записів б/у.днів бо тут я можу просто спілкуватись з вами про все що завгодно і як завгодно, змінюючи теми мало не в кожному рядку)
До речі, треба вам трошки розповісти про минулий рік.

Що стосується підготовки до ЗНО і його здачі....Я вам так скажу - менше нервуйтесь через це. Вчіться в міру своїх можливостей, ваші істерики і безсонні ночі зубріння на користь не підуть. Головне це систематичність. Не берете репетитора - займайтесь самі хоч по кілька хвилин в день. І робіть дуже-дуже багато тестів, питайте знайомих, по яких книжках вони готуються, йдіть в магазин, купуйте і робіть. Бо вам справді треба суто набити руку. Я була аж ніяк не наполегливим учнем, багато халявила, хоч і ходила до усіх репетиторів, не сперечатимусь.На деяких заняттях я засинала, на деяких мені було дуже цікаво (це стосується історії і літератури, наприклад) Я виконувала не усі домашні завдання, і навіть коли настав день іспиту, я усвідомлювала, що я не знаю дуже і дуже багато тем. Ну але, як то кажуть, затащила, а як - це вже інша історія/

Школа - я в неї ходила день в день аж до травня. В травні нам нарешті дали трохи волі, хоча все одно довелося часто там бувати через контрольні, які любі вчителі відклали на останні дні.
Цього року я дуже злилась на людей які тільки й розповідали про те, як вони не ходять до школи і як їм дають поблажки вчителі. Хоча я усвідомлювала, коли переходила в цю школу, що мені тут доведеться працювати, але на останньому році я справді тільки й нила про те, що не встигаю фотографувати і ходити на різні зустрічі. Усвідомлення браку часу було для мене найважчим ударом. Ну....зате шпрахдиплом здала (для тих хто не знає що це - гугліть)

Що ж до випускного. Він відбувся. Багато питають про підготовку.Я не знаю що вам порадити щодо вбрання і тд, Тут вже витрачайте такі суми, які вважаєте за потрібне, але величезна порада - візьміть лейкопластирі.Ви не повірите скількох людей я виручила на своєму вечорі. Ну і не знаю, бажано взагалі мати перезувне або дуже-дуже зручне взуття. Бо це все ж весь вечір виходити, не так то й просто (знаю, ця порада суто для дівчат, але уяви яким ти будеш суперменом, якщо ти хлопець і будеш роздавати дівчатам лейкопластирі))

Також я вже маю досвід в здаванні творчих іспитів з журналістики. Скажу чесно - мої результати з них....ну дуже-дуже низькі. (ШОК) Однак я знаю, що це не показник. Хочу писати - буду писати. Нехай для блогу, але для мене і це непогано.  А, і та. Ті творчі - це просто жесть, ну серйозно. Деякі вузи (не буду називати) просто дуже непалєвно продають бали, і це сумно. А, і та. Я ж не поступила ні в один топовий вуз Львова на бюджет, хоча мої бали доволі високі (190+).  Поступила в затишну академію, про яку знає дуже мало людей. Хоча....наскільки вона затишна вирішу потім. Що ж до порад - подавайте на непопулярні факультети, в непопулярні вузи якщо хочете вчитися на бюджеті, або взагалі боїтесь що не пройдете ніде. Філософія, соціальна робота. На останньому кажуть цікаво, чому б і ні, я до речі подавала.  Звісно все розумію, але англійських філологів,юристів і тд просто дофіга, ну чи навіть тих же журналістів. 1500 заяв, Каааарл! Здуріти можна. Ну але мені справді не розходилось куди, головне - щоб за це не платити. Так і вийшло. А якщо все ж у вас є мрія - ну тоді нехай вас ніщо не зупинить на шляху до неї, навіть рейтингові списки

Отакі то справи.А поки на годиннику вже 2.30, я знову усвідомила що вже 26 годин мені 18 і йду спати. Любіть тваринок, маму і читати. А ще ви завжди знаєте, де мене шукати, якщо виникнуть ще питання щодо вступу,творчих і тд. Готова відповісти на все настільки тактовно і повно, наскільки це взагалі можливо зробити
Ваша О.