Б/у.день [2]

Впродовж довгого часу моєю автобусною зупинкою була квіткова зупинка. Взагалі той ринок називається інакше, але там дуже багато квітів. Відкриваються двері задушливого транспорту і ти загортаєшся в їх аромат, як у ковдру. Тому я не називаю її якось інакше, ніж квіткова 
Взагалі, до мого приїзду на квіткову зупинку, я не любила зрізаних квітів."Квіти це красиво лише тоді,  коли вони ростуть" .Так я думала насправді, і загалом ця думка зовсім непогана. Колись у мене була людина, яка обіцяла мені подарувати кущ піонів у горщику. Це було мило, я завжди посміхаюсь коли згадую про це. 


Саме щодня бачачи квіткову зупинку я зрозуміла, що в зрізаних квітах немає нічого поганого. Що не кажи, дівчатам личать квіти, це дуже надихає, бачити усміхнену дівчину, котра несе квіти. Хоча я особисто таки мрію про сад з піонів і троянд . 
Я вирішила почати з квітів, бо сьогодні зранку я знову вийшла на квітковій зупинці. Дні зазвичай починаються однаково, але минають з дивовижною швидкістю. Іноді через втому я перестаю помічати в них щось важливе, вся реальність стає наче у тумані, а сни навпаки починають здаватися реальністю. Хоча я п'ю багато кави, що сильно допомагає (Окреме дякую Тобі за неї, таки найсмачніша кава в місті) 
Нещодавно після навчання я їздила у поліклініку.Мені не подобаються черги, але кожного разу я знаходжу у них кілька людей, які видаються мені цікавими і приглядаюсь до них.  Я не заводжу з ними розмов, мені просто цікаво помічати деталі у їх вигляді і поведінці. Дівчинка, яка стояла в черзі зі мною, старалась натягувати лівий рукав светру мало не на пальці. Це не холод, ні. Я знаю що це. І мені чомусь дуже хотілось її обійняти і сказати їй, що вона не одна. В такі миті це дуже важливо чути. Порізи на зап'ястях дістаються зовсім непоганим людям...І мені так не хочеться, аби вони знову були моїми, чи належали людям, які мені близькі. А тому сьогодні я їздила на вокзал.
Останнім часом понад усе хочеться втекти кудись. Наче мене та втеча врятує від усього на світі. Причому, на жаль, в останній момент, у мене накрилася компанія для поїздки. І от я стою перед табло, і я таки була не проти взяти той бісовий квиток у місто на літеру Т. і поїхати туди сама. Але...я розвернулася і пішла назад. Напевне, місто на літеру Т. , як і міста на інші літери, почекає. Можливо, лише щасливі люди можуть отак приїхати на вокзал, наосліп вибрати напрям і поїхати. Чому щасливі? Тому, що вони вільні. Їх дії не обмежені тим, що станеться через їхню раптову поїздку. Тим більше, якщо ти їдеш подорожувати нещасним, то яка ж це подорож? Навряд це принесе лише позитив. У рюкзак (крім найважливіших речей) треба пакувати хороший настрій
Тож я пішла за кавою. Зігрівши трохи руки о тепле горня, я подивилась навколо, і раптом побачила те, що не помічала вже декілька місяців. Люди, які ж ви все-таки гарні. У вас стільки гарних рис, навіть ті, які ви у собі не любите. Якби ж ви лише бачили б себе, коли ви не думаєте, як ви виглядаєте. Коли ви займаєтесь чимось зовсім буденним, усміхаєтесь чи намагаєтесь сконцентруватися. Скільки ж у вас в такі моменти краси, не награної, а справжньої, милої і чистої....Поки я розглядала людей і записувала ці рядки в телефон, моя кава охолола. Зараз дім, а завтра - знову на навчання.

Може це не життя. Б/удні, бо нічого цікавого не відбувається. Я навіть кожного разу вагаюсь, чи варто писати у блог, бо все-таки я більше описую свої думки, ніж те, що стається. Але іноді я відчуваю себе живішою від усіх. Зазвичай восени у мене починалась осінньо-зимова депресія, цієї ж осені я поки що тримаюсь. Можливо, тому, що змушую себе любити все, що мене оточує, і, здається, починає вдаватися.


p.s. Ви красиві. І я забороняю вам думати, що це не так. Але будьте красивими не лише зовні, благаю.
Ваша О.

Hotel "Soul"

...Відчиняєш двері і заходиш в мою душу з таким виглядом, ніби робиш послугу. Проходишся брудними ногами по ідеально вичищених килимах і вмощуєшся у кріслі, закидуючи ноги на стіл. Хочеться викликати поліцію і вигнати тебе нарешті, але вибач, забуваю, це ж я дала тобі всі ключі. Ти тут повноправний мешканець, як і інші. Я була зовсім не проти поселити тебе в найкращих апартаментах з видом на море. У тебе, до речі, найбільша кімната. Деякі люди тісняться і живуть удвох чи втрьох. Деякі сплять в коридорі на килимі, але їм навіть там зручно. Тобі ж, здається, вічно не вгодиш. То кольори простирадл не такі, то в стіні діра від цвяха, який ти ж сам туди вбивав тиждень тому. А я все мовчу. Насправді, мені подобаються навіть такі твої візити. Просто твоя кімната завелика, коли вона порожня, сюди ніхто не хоче переїжджати. Усім тут набридає, а ще всіх нервують залишені тобою малюнки на стінах. Іноді я намагалась замальовувати їх, і переселяти туди кількох людей, але навіть їм простору забагато, і вони всі поверталися у свої малесенькі затишні комірчини, що є десь на нижніх поверхах. Найгірше це те, що коли ти йдеш, ти ніколи не зачиняєш двері. Дістало! Утворюється протяг, і це зовсім не йде мені на користь. Холодно стає мало не одразу, доводиться бігати і шукати усюди обігрівачі, бо кімната ж велика, і стеля під 3 метри, за 5 секунд не нагрієш. Але я ж не можу зачинити двері, навіть як хочу. Ти ж завжди повертаєшся. Говориш щось про те, що обов'язково переїдеш, і що дуже радий, що нарешті знайшов такі прекрасні апартаменти. А потім знову йдеш, без слів, глянути одним оком, чи твоє старе ліжко у гуртожитку вільне. Бо там же - кіт. А як ти без кота? Звик вже, хочеш забрати, а він не дається. Бо він старий, одноокий і хворий на рак, завжди був хворим. Він роздирає тобі руки, коли до нього торкаєшся, бо хоче аби тобі боліло як і йому. А ти все ходиш туди-сюди. І двері не зачиняєш. Ти знаєш, здається, мені слід замовити цеглу і замурувати вхід. Не потрібно мені це все. Хай буде та кімната, але нехай в неї ніхто ніколи не заходить взагалі. Так і буду ходити, розміщаючи всіх у коридорі, при цьому маючи величезну замуровану кімнату десь ближче до серця. Це ж легше так жити, аніж тобі приспати кота, щоб тварина не мучилась, і завести нового, здорового....

б/у.день

.....Холоди зустрілись якось зовсім зненацька, ніби грабіжники за рогом вулиці. Я лише сьогодні зрозуміла, що зовсім до такого нападу не готова.(а вони тим часом вже підставили ножа до горла і кажуть здаватися) Йду в якійсь легкій сорочці, куртці і мерзну. Хоча день як день, начебто, нічого цікавого. Знову не виспалась, знову проблеми тиснуть з усіх боків. Але нічого, (запевняю себе, з останніх сил)  все буде. Просто буде. Не добре чи погано, без зайвих прикметників - буде. Але щоб було, треба піти і купити шарф. Імунна система і так ослаблена, а тут ще й добряче мерзну. Взагалі почуваю себе справді дивно. Наче щось болить, але не можу зрозуміти що це. Начебто і не розумію, що роблю, через майже непритомний стан, але ніби поки все ж ніхто не зомлів, значить, все гаразд. Йдучи, глянула на своє відображення у вітрині....Картина не з приємних. Синці стали ще більш помітними, скули - виразнішими. Останнім часом люди почали говорити що я схудла з початку вересня, може й так. Щодо синців ж....Варто змиритися. У дитинстві всіх вони дуже непокоїли, мене вічно відсилали до лікарів, які в один голос казали, що це ненормально. Казали, доки не побачили маму без макіяжу. Тоді почалося "ой, так це генетичне, це вона в вас не хвора, просто шкіра під очима тонка от звідти і такий відтінок". Супер, завжди мріяла успадкувати саме синці. І що я тільки не робила з ними як виросла, але ясно, що всі ці "гьорлс лайфхакс" в цьому випадку не працювали. Космос під очима залишається, що б там не було - такий ж темний і глибокий.
Поки я згадувала всю цю історію з синцями, працююча півкуля мого мозку, знову ж таки, незрозуміло як, вибрала шарф і купила його. 5 грн, дякую, що є секондхенд


Дорогою додому купила на вечерю сосиски. Одну не втрималась і згодувала бездомним котам.
Все ж, життя стає кращим, коли ти робиш добру справу. І звісно ж, коли у тебе є теплий шарф у такий холодний вечір....