Коли я була маленькою, я думала що рай - це там де сонце. Мені здавалося, що воно так яскраво світить, щоб ми не побачили Бога і янголів, і всіх людей які там є. Коли я була малою, я справді вірила що якщо я не засну до 12 ночі прийде страшний бабай і забере мене. І це був чи не найбільший страх ( після маминого рушника, звісно)
А в решті справ я була безстрашна.
Я не боялася залізти на високе дерево, і не розуміла чому бабця плаче коли мене побачила на ньому. "Бабусю, але ж я на горі!" Кричала я, і весело сміялась. Тоді я справді була на горі. А зараз виявилась внизу, навіть як знов на дерево залізу.
Я не боялася висіти вниз головою на якісь перекладині. Не боялася ловити руками медуз на морі. Не боялася що скажуть люди, коли йшла містом в одязі який був на мене просто над-великим. Я не боялася заявити правду про старших за столом, коли на це ніхто не чекав. Я просто не розуміла, що поганого в правді? Та... Досі не розумію. Напевне, все ж не до кінця доросла. ДорослА, але не дорОсла.
Коли я була маленькою,я крала фломастери сестри і помалювавши, забувала їх закрити. Вона на мене дуже злилася, її взагалі злило, що вона повинна доглядати мене, а я понад усе хотіла бути як вона. Тому потім плакала не тому, що отримала по шиї, а тому, що підвела її, а вона ніколи нікого не підводила.
Коли я була маленькою, мене неможливо було вигнати з дому, а потім - загнати назад. Я часто розбивала собі коліна, здирала лікті і взагалі прогулянки не закінчувались без бойових шрамів. Так дивно що тепер все те саме, от тільки рани не фізичні.
А ще житлова проблема була такою легкою.... накрила стіл ковдрою - і в тебе будинок. От кухня, от ліжко, от улюблена іграшка - велике, страшне ведмежа. Що ще для щастя потрібно? А гроші завжди можна було зірвати з горіха, що ріс під вікнами.
Коли я була маленькою, я понад усе любила слухати як тато читає казки. Він робив це раз у багато місяців, коли приїздив з відряджень, що здавалися вічними.Але це були найкращі миттєвості дитинства.
Коли я була маленькою, мій кіт теж був маленьким, і поміщався в татову долоню. По суті, ми росли разом, і що ж зараз? Кіт постарів і зовсім здурів на всю голову. А що я? Та....теж саме, постаріла і здуріла.
А коли я була маленькою...коли ми всі були маленькими, все було так гарно. І кольори на маминій сукні такі яскраві, і морозиво таке солодке-солодке, і жити так хочеться і зовсім не думаєш, що там завтра. Про це хай думає той, хто за руку тебе веде, а ти лише дуйся і кричи що ти сам підеш через дорогу, і ти доЛослий. А зараз так страшно йти самій, і ніби й сльози від того навертаються, а їх вже ніхто не витре крім тебе самої.
Щастить, коли тобі все ж є кого взяти за руку. Коли є кого обійняти і поділитися всіма переживаннями. Коли ти знаєш, що в тебе є дім, а дім це не місце прописки. Це місце, де тебе чекають і де тобі завжди раді.щастить, коли можеш думати. Коли є руки і ноги. І коли можеш згадати своє осяєне раєм дитинство, де найбільше горе - це пропустити мультики, а найбільші страхи - це бабай і мамин рушник.
Про свою роботу я можу говорити вічно, за рік назбиралось дуже багато цікавих випадків що з нею пов'язані. Більшість з вас напевне знає, що я - фотограф, деякі люди часто розпитують мене про всю цю кухню. І оскільки мені справді є що розповісти про те, як відбуваються зйомки і не тільки, то це, скоріш за все, не обмежиться одним постом. Ви скажете, що є купа фотографів і кожен має що розповісти. Так, не заперечу, бо це професія що пов'язана з людьми, а отже вона не обходиться без казусів. Чому ж тоді вам слід далі читати саме мої пости? Власне, не змушую, але я буду максимально чесною щодо своїх думок і дій. Та й, можливо, комусь буде цікаво з чого у мене все почалося, як вижити коли ти починаєш у зовсім юному віці і в який бік я просуваюсь зараз. Все ж таки, це частина мого життя, а оскільки це особистий блог, то як же в ньому не зачепити таку близьку для мене тему?💚
Почала я фотографувати ще будучи малою. Тоді в нас був зеніт, і плівка на 24 кадри.Всі ті кадри я безбожно витрачала на (мамі так здавалось) непотрібні речі.Правильно, нащо фотографувати море, якщо можна сфоткати маму біля моря!😉
Потім з'явився цифровий фотоапарат, але настав момент, коли мене перестали задовільняти його фото і я захотіла дзеркалку. Пройшов час, я фоткала лише на телефон (і теж дуже бісилась бо в ньому камера не класна, хоча лише зараз я справді розумію що це все дурниці, і якщо хочеш фотографувати - знайдеш вихід навіть з тапкофоном де 3 Мп) І от настав день коли ми нарешті назбирали гроші і купили nikon d3200. На момент покупки я думала, що це найкраще що можна обрати, я була щаслива як слон. Зараз трохи шкодую, що не назбирала більше і не купила щось краще, але загалом не про це. Для початківця це був чудовий вибір. Зізнаюсь чесно, серйозно думати про фотографію я почала не одразу. Перші півроку я просто стандартно фотографувала кота, сім'ю і друзів. Якось я фотографувала подругу і подумала, що мені чогось не вистачає.Фото виходили, м'яко кажучи, не гарні.Я почала гуглити,передивилась купу відеоуроків по тому, як краще фотографувати. Але все одно картинка виходила якоюсь не такою, як мені хотілось. Згодом у моєму житті з'явилась рок група і вони теж відіграли неабияку роль у тому, бо коли я прийшла їх фотографувати на репетицію у темне приміщення, я зрозуміла, що мені явно не вистачає навичок і що я просто дно. Тоді я вирішила піти на фотокурси, які мені дуже-дуже-дуже допомогли. По суті, почала бачити світ по-новому. Мене не навчили користуватись камерою, ні, для цього є інструкція. Але вони дали мені любов до цієї справи, наповнили мою голову натхненням, лайфхаками, тощо. А далі це якось дуже раптово закрутилося - я сфотографувала подругу, її знайома попросилась на фотосет. Друг запропонував фотографувати різні концерти у Львові. І от я погоджувалась, погоджувалась і сама не помітила як це мене захопило. Зараз я майже не можу вийти з дому без фотоапарату.Він мені необхіден! Чому мені подобається?...Важко пояснити.Це просто невимовний кайф коли ти натискаєш на кнопку спуску затвора...Коли потім переглядаєш фото і годинами сидиш в фотошопі і от нарешті ти задоволений (*-*) або не задоволений.Але давайте мислити позитивно ツ
Стараюсь розвиватись у практиці.Наприклад, мої фото з концертів стали набагато кращими ніж були колись. Принаймі, у цьому я справді бачу неабиякий прогрес. Справді, чим більше взагалі вправлятися у будь-яких зйомках тим краще виходить.Хоча концертна фотографія - то для мене окрема тема, колись я розповім про це більш детально.Також дивлюсь багато відео по обробці. Читаю книги які задавали прочитати ще на курсах, але не було часу. Насправді, інтернет - шикарна річ, тут є все, просто користуйтесь ним правильно і шукайте корисні речі!
Ну і звісно, я розвиваю смак, вдивляюсь в фото інших фотографів і змушую себе знайти недоліки і плюси, шукаю себе і те, що мені найбільше подобається у обробці, постановці та іншому. Намагаюсь складати на нову техніку. А ще вічно шукаю людей для співпраці, особливо візажистів і перукарів, без вас дуже важко!
Що ж до клієнтів - то кожен, звісно, особливий. У кожному є щось прекрасне, і моя робота мені допомогла почати це бачити. Але до кожного слід шукати підхід, я особисто люблю перед фотосетом трішки поспілкуватись з людиною, щоб дізнатись, що їй більше сподобається, що краще підкреслить як її зовнішність так і внутрішній світ.
Дуже багато людей думають, що це просто - натискати на кнопку і робити фото. Так, це просто. Важче - не просто натискати на кнопку, а робити такі фото, аби вони подобались і справді були чогось варті. Важче - знаходити спільну мову з усіма моделями. Важче - цілий день проводити на ногах, коли в тебе зйомка за зйомкою. Важче - балансувати на підвищені, ризикуючи зламати камеру і кістки, якщо впадеш. А ще важче - коли замовники просто виносять мозок, і коли дедлайни підривають здоров'я. Зараз професія фотографа знецінена, адже кожен другий фотографує, це засмучує, звісно, але я не втрачаю віри. Я усвідомлюю, що зараз важко вигадати щось нове, важко здивувати глядача бо все вже було, і все вже робили до нас. Але моя ціль - дарувати людям усмішку, показувати їм, які вони красиві, адже так багато з нас цього не усвідомлюють. Це неймовірно приємно, коли тобі пишуть, що ти справді вдало сфотографував людину і їй подобаються ці світлини. Іноді здається, що заради такого варто жити, а може, воно так і є.
У будь-якому разі я не збираюсь зупинятись на досягнутому. Попереду купа ідей і купа днів, які я точно проведу з фотоапаратом. Можливо це і не принесе мені купу грошей і слави, але це приносить мені багато емоцій, а вони - безцінні. А ще це подарувало мені багато людей, які зараз для мене дуже важливі.
І на завершення прикріплю стареньке селфі в вікні з моїм ніконом, на якому шикарніший об'єктив Геліос 81-Н, який виручав мене добрих півроку, і на який я зробила більшість найкращих фото. Вірите чи ні, але все таки хочете фотографувати - будете робити це на будь-що, незважаючи ні на що. Як пруф кину вам посилання на відео від DRTV https://www.youtube.com/watch?v=IhGNhZMk4sE
Дякую, що дочитали, пишіть в коментарях, чи варто розповідати вам про байки з робочих буднів і чи взагалі для вас цікаві такі от пости про моє життя.
