Ніколи не розуміла людей, які кажуть, що не люблять театри, та й не розумію досі. Кажуть, не цікаво там. А які театри ви не любите? На які вистави вам не цікаво ходити? А бачили виставу "Благодатний Еродій" на зернах рису у "Курбаса"? А божевільних акторів з театру Лесі Українки, які бігають по сцені оголені? А дивилися вистави просто неба? Ні? Ну то чого так узагальнювати. ☺️
Театральний фестиваль Кіт Ґаватовича - це надзвичайний феномен культурного життя Львова.
Цього року "Кіт" відбувається вже втретє і збирає всіх охочих на різноманітні лекції, тренінги та вистави.
/ Коротка довідка: Якуб Ґаватович - це перший драматург, який написав інтермедію живою українською мовою, і називалася вона "Кіт у мішку" - 1619р./
На жаль, мені пощастило потрапити лише на один фестивальний день, однак "це вже краще, ніж нічого, а тому просто варто почерпнути для себе максимум" - приблизно такими були мої думки, коли я встала у вихідний зрання щоб встигти на 11.00 у Стрийський парк на зустріч з Ахтемом Сеітаблаєвим, актором та режисером театру і кіно. Ахтем розповідав про свою юність та навчання, говорили також про те, як проходили зйомки фільму "Хайтарма"(2013), чим унікальний сценарій "Кіборгів"(2017), у розробці якого допомагали ветерани війни на сході, та чому майбутня стрічка "Захар Беркут" - це легенда, яка допоможе нам зрозуміти нас сьогодні. Також митець розповідав про свою мрію повернутися до рідного Криму, про те, що дім для нього - "це сім'я, руки матері, гори, море, і запах лаванди".
"Я дуже щаслива людина. Можна по різному ставитися до того, що я роблю, але для мене щастя робити те, що хочу робити, знімаю те, що я хочу знімати. Звісно, якщо говорити про комфорт - актором мені більше подобається бути, бо тоді ти відповідаєш лише за свою частину картини. Але режисура вносить у життя драйв, і це дуже класне відчуття" © Ахтем Сеітаблаєв.
Продовжився день лекцією на тему "Відвертість у часі війни: спекуляція" за участі того ж Ахтема Сеітаблаєва, Єви Якубовської(організатор фестивалю), Рози Саркісян (театральний режисер Першого театру, м.Львів), Антона Романова (театральний режисер , засновник PostPlay театру у Києві, перформер) та Надії Миколаєнко(актриса Театру сучасного діалогу). Були висловлені безліч тез, з якими неможливо не погодитися. До прикладу, що у нашій країні влада ніколи не опікувалась культурою, як інструментом впливу, або що мистецтво - це завжди своєрідна швидка реакція, висвітлення актуальних проблем людей, а тому дивно називати тему війни у сучасній творчості - спекуляцією. Згадували також про театральний етикет. Модератор Любов Ільницька ставила влучні запитання учасникам, наприкінці підключились гості заходу, і розвинули доволі гостру дискусію на тему того, чим відрізняються люди з сходу України від людей з інших областей. Як правильно зауважила Роза Саркісян, у кожного своя правда. Тому хтось думку спікерів почув і прийняв, а хтось назавжди залишиться при своїй. Я ж також вважаю, людська підлість і тупість не має регіону. Погані люди є і серед львів'ян, і серед киян, і якби ми заселили марс - там вони б також знайшлись.
Після перерви на обід, яку особисто я провела спостерігаючи за дитячою сценою фестивалю та зарядившись хорошими емоціями від дитячих ігор та імпровізацій, відбулася ще одна лекція на тему "Пошук "Інакших" в сучасній українській драматургії: між квір та ЛГБТ естетиками", яку читав Олесь Барліг - український поет, драматург, громадський діяч. Сподобалось, що Олесь сів якомога ближче до відвідувачів, що стерло умовні кордони між лектором та слухачами, і зробило розмову дуже домашньою. Немов зустрічаєш старого друга, та сидиш з ним за чашкою кави на кухні, розмовляючи про ЛГБТ-культуру та її коди. Виявилось, що абревіатура то одна, але в кожної з літер - своя веселка. Через те, що було багато питань Олесь не зміг розповісти нам про все, що хотів, але я захоплена тим, що він має достатньо сміливості говорити про ці речі перед публікою. Це варте поваги, і у нашому суспільстві такі виступи - дуже важливі.
Останньою подією дня для мене була психологічна драма "Безталанна, або Безглуздя", для виконання якої серед інших претендентів був обраний молодіжний театр "Мельпомена". Історія Івана Карпенка-Карого оповідає нам про любовний трикутник Варки, Гната та Софії. Через сварку, Варка та Гнат щоб дошкулити одне одному одружуються з нелюбами. Все заходить надто далеко - озлоблений Гнат убиває Софію. Великим мінусом була акустика приміщення трамвайного депо - моментами, доводилось читати слова акторів по губах. Також у сценах, коли актори сідали/ падали на землю, їх майже не було видно через те, що сама сцена була на рівні з стільцями глядачів. Однак мені сподобались виконавці головних ролей, також символ яблука був дуже влучно використаний як на початку, так і в кінці вистави. І попри недосконале приміщення, тішить те, що у порівнянні з минулим роком воно є.
Підбиваючи підсумки, хочу подякувати всім організаторам та відвідувачам. Тішить, що навколо я бачила багато молоді. І це ще раз доводить, що театр — це круто, театр —це модно. Театр в Україні живе, розвивається і вражає! Але без нас, глядачів, не почнеться жодна вистава. А тому слід підтримувати нові молоді театри, варто ходити на такі проекти як Кіт Ґаватовича, бо тільки разом ми створимо щось справді велике, щось, що увійде в історію.
