Як зараз пам'ятаю.10 поверх, сиджу на краю. І здається що зараз та стіна взагалі впаде і я полечу вниз разом з нею. І страшно, і якось навіть непроти. Дивне відчуття. Але зараз не про мої суіцидальні нахили, на які можна виділити окремий пост.
Зараз про СТРАХ
Було багато ситуацій коли мене охоплював мало не паралізуючий страх. Деякі з таких випадків мені зараз взагалі смішно згадувати - наприклад, як я прийшла у нову школу і мене знайомили з однокласниками. Я просто зайшла. Опустила очі в паркет. Промямлила що мені треба йти і вийшла.
Молодець, нічого не скажеш.
В деяких ситуаціях страх "виливався" назовні. Наприклад, коли думала, що переїду з міста. Страх втратити все. Залишитись самою. А іспит у німців? Залишилось переступити поріг кабінету, і довести свої знання, а я просто розплакалась.
Страх це невід'ємна частина життя. І це нормально, чогось боятися. Ненормально - не намагатися з цим боротись.
Я з дитинства боялась медуз. І павуків. Коли мені було 12 я вирішила почати боротися з цим ідіотизмом. І я через сльози брала медуз у руки, те саме з павуками. Зараз цілком нормально їх сприймаю. А ще я боялась темряви. Я завжди мала занадто яскраву фантазію і тому вночі всі крісла, всі завитки на шпалерах оживали і це мене лякало. Ставши старшою я, коли бачила щось страшне у кімнаті вставала і доторкалась до цього. І все зникало, і знову ставало звичайними предметами. А коли я зрозуміла, що боюсь висоти ....Ви вже знаєте, що я зробила. Я полізла на дах закинутого будинку і звісила ноги. І простішої поради просто не існує - якщо ви боїтесь чогось - кидайте собі виклик.
Цей метод стосується не лише такого.Зараз я натисну на болюче.Я згадаю страхи, про які явно знає більшість людей саме 21-століття:
Страх відкритися
Страх не отримати розуміння
Страх любити
Страх довіряти
Страх бути людяним
Страх проявити якесь почуття, яке не знайде відгуку в душі іншого
↑
Ці десятки ваших мемів про те, що вам ніхто не потрібен, і що самотність - це найкращий друг. Це все така дурниця, насправді...Більшість людей, котрі постять собі це на сторінках у соц. мережах, удаючи те, що вони всі такі відгородженні від соціуму, насправді поняття не мають, як це, коли ти місяцями не маєш з ким погуляти. Коли єдиний, хто надсилає тобі повідомлення - це реально оператор. Коли навіть в тих же соц. мережах єдиний, хто не ігнорує - це чат бот. Зараз, побачивши це все на контрасті, я ніколи не захочу повернутися у своє старе життя. Людині потрібна людина. І я вже вдруге на цьому наголошую у себе в блозі. Інтернет взагалі популяризує не те, що треба. Гляньте навколо - я вперше бачу покоління, яке так боїться жити в цьому світі, аргументуючи це тим, що навколо лише "сміття" а вони "елітні соціофоби".
Народ, проявляти почуття не так вже й важко. Просто менше думайте про те, що буде потім. Життя неодноразово показувало мені (і показує досі) що "потім" може і не бути. Треба встигти обійняти, сказати щось хороше, потішити усмішкою ЗАРАЗ. І не важливо, чи згадається цей момент завтра. Чи буде ця людина вдячна завтра. Справді має сенс лише теперішнє, завтра ніколи не наступає. Можливо і ніщо не вічне, але я, дивуючись навіть сама собі, хочу з оптимізмом заявити, що ми самі творимо вічність.
А от чого справді варто боятися - так це нічого не відчувати. Навіть біль. "Поки ми відчуваємо біль - ми живі. Поки ми відчуваємо чужу біль - ми люди" ©
Не дуріть себе, всі страхи - це лише страхи і з ними можна і треба боротися. Не бійтесь світу, нехай світ вас боїться
stay brave with your Poisoned forest
No comments:
Post a Comment