"What is love? Baby, don't hurt me"

Сьогодні 14 лютого і це доволі очікувано, що мій пост у блозі буде стосуватися закоханих.
Але я не хочу писати як я ненавиджу/люблю це свято. І я не збираюсь налаштовувати вас проти любові, замість мене це зроблять пабліки в вк.
Просто хочу поділитися враженнями про сучасні пари
Останні дні я старалась звертати на них увагу, щоб краще все передати зараз. І насправді,  хорошого мало.

Я ненавиджу коли люди прилюдно сваряться.Як і загалом коли сваряться, проте так є, що після певних етапів зустрічань парою керують емоції. Вона кричить чи плаче, він починає кидати образи або просто ігнорує, говорячи оце "все сказала??"
Чому не можна просто визнати помилки.Вибачитись. І особливо,  чому не можна сваритися НЕ у людному місці? Це ж ваша любов, а ви робите з цього театр.
Якщо це називається коханням - то я не хочу жити на цьому світі.
Для мене любов - це компроміси.Це поступки. А не гостре "ми розходимось" після кожної сварки

Друге. Дівчата, я розумію, що ваш настрій мінливий і все таке (деяких хлопців це теж стосується) але затямте - переносити його на когось ще ви не маєте права, а особливо на дорогу вам людину. Як часто я бачила що хлопець іде з дівчиною, а вона закочує очі, починає сприймати все як образи і тд....Вельми негарно. І дуже видно, що іншому в цій ситуації справді стає неприємно
Якщо це називається коханням - то я не хочу жити на цьому світі.
Любов - це не правило "мені погано - зроблю погано ще й тобі" Це вічний пошук чогось доброго. Для обох

Мені подобається коли пара багато мовчить. (Я не про те, що їм немає про що поговорити.) Я знала людей, які справді відчували одне одного поглядами, думками. І їм не варто було іноді щось промовляти, аби розуміти. 
Знайти людину з якою приємно мовчати - це багато значить.

Я люблю коли люди піклуються про одне одного. Коли у маршрутці їде хлопець і по телефону просить дівчину поїсти. Чи взяти шапку. Щира турбота - це неймовірно мило.

Я люблю, коли люди захоплюються справою одне одного і всіляко допомагають розвиватися. Це - повага."Так, ми не бачились тиждень, але я розумію наскільки його робота йому важлива " як же часто я чула геть інші слова...Люди надто власники. Надто зациклені на тому, що якщо моє - то має бути зі мною щосекунди
А витримаєте щосекунди?  Це ж геть не легко. Тим більше, замикатися на об'єкті своєї любові - геть не те, до чого треба прагнути. Завжди варто мати друзів і власну справу, хто любить - це все зрозуміє. А якщо почнеться "чому ти повинен працювати там?",  "Мені не подобаються твої друзі" чи інше...
Якщо це називається коханням - то я не хочу жити на цьому світі.

Для мене ж кохання завжди було чимось високим. Чимось світлим, що всі довкола не розуміли і вносили туди бруд. Навіть самі слова "я тебе люблю" для мене настільки гучні, що я не хочу розкидатися ними. Двадцять перше століття, хочете вірте, хочете ні, але я за життя сказала цю фразу лише один раз. Як з'ясувалося, дарма, але і до, і після я зазвичай говорила "ти мені подобаєшся ", "я тебе теж" або ж зовсім не говорила (це я зараз про слова, які я сказала хлопцям у свій час, адже "я тебе люблю" можна сказати і друзям, і мамі).Можливо, з цієї причини в мене нічого нормально і не складалося. Та й, ще не час.Просто я завжди вважала, що не до кінця знаю. Любов пізнається лише згодом, лише через багато часу можна врешті зрозуміти що це - дурне захоплення чи все ж любов. Коли починаєш розуміти, що людина стала тобі справді рідною, що ти можеш бути собою в її присутності, що в її очах ти бачиш частинку себе, і що тобі справді хочеться, знати про її день і сни, а не що це в тобі грає звичайна ввічливість.Коли усвідомлюєш, що тобі чиясь усмішка важливіша за свою - тоді напевне, варто думати, що щось таки ти відчуваєш. І може тоді слова "Я тебе люблю" будуть правдивими і вчасними.
А як ні - завжди є коти. Не бачу нічого страшного в тому, аби залишитися одною, не всім в цьому житті щастить в особистому, життя на цьому не завершується, значить є інші справи, де Всесвіт хоче тебе задіяти.
Тому якщо Ви самотні, не засмучуйтеся через свято Валентина, а краще усміхніться,обійміть батьків чи друзів і найважливіше - постарайтесь полюбити себе. Бо любов до себе - це найважча любов, і вона ж - Вам найпотрібніша. Бо лише коли будеш відчувати гармонію і любов всередині, зможеш понести її іншим